Віддалік вигинається річка, а моя дорога губиться у пагорбах і лісах, що тягнуться ген далі. За дорогою, геть близенько від міста, здебільшого поля і ферми, одні — високо на схилах, інші — впритул до лісу. Прямо навпроти мене вузенька стежка веде до ферми, перед якою росте невеличкий садок. Поля тягнуться ген направо, але далі за фермою знову починається густий ліс. Якщо я зможу дістатись доріжки, це буде найбезпечніший для мене маршрут. Якщо треба, заховаюся до смерку і рушу далі вже в сутінках.
Я ще раз і ще раз оглядаю дорогу. Намагаюся розчути підозрілі звуки: військовий марш, заблукалий Шум, гуркіт візка.
Глибоко вдихаю.
І кидаюся через дорогу.
Не зводжу очей із ферми, торба лупить мене по спині, руки помпують повітря, легені намагаються вдихнути, а я біжу швидше, і швидше, і швидше…
Ось і доріжка…
Попід деревами…
Я майже заховалася…
І тут з-під дерев виходить фермер.
Я стрімко гальмую, сковзаюсь на землі та мало не падаю. Він відстрибує, очевидно, здивований моєю раптовою появою.
Ми дивимось одне на одного.
Його Шум тихий, дисциплінований і ніби досить ґречний, ось тому я і не розчула його звіддалік. Він тримає кошик під рукою, а в іншій — червону грушку.
Змірює мене поглядом, бачить за спиною торбу, бачить мене саму при дорозі, правопорушницю, і розуміє із мого важкого подиху, що я бігла.
І в його Шумі з’являється щось швидке і тихе, як ранок.
— Ні, — кажу, — я не…
Але він підносить палець до вуст.
Киває головою на дорогу.
І я чую далекий звук маршу солдатів.
— Сюди, — шепоче фермер. Він показує на вузеньку стежку, це крихітний вхід до заростів, який легко пропустити, якщо не знати, що він там є. — Швидко.
Я знову дивлюсь на нього, намагаюсь розпізнати пастку, хочу щось у нього з’ясувати, щось корисне для себе, але ж немає коли. Немає часу.
— Дякую, — кажу йому і зриваюсь на біг.
Стежка майже негайно заводить у густий чагарник і прямує далі угору. Стежка досить вузька, так що доводиться розсувати лози і гілки, аби пробиратися вперед. Дерева поглинають мене, і я можу рухатися лише вперед і вперед, сподіваючись, що попереду немає якоїсь пастки. Виходжу на пагорб, де лише невеличкий спуск, а тоді ще один, вищий пагорб. Цю дистанцію я теж пробігаю. Я досі прямую на схід, але ще не досить зорієнтувалася, аби розібрати, де дорога, де річка, а де я…
Раптом — галявина.
На якій стоїть солдат, навіть не за десять метрів від мене.
Спиною до мене (дякувати богу, дякувати богу), але тільки коли моє серце вже вистрибнуло з грудей, коли я вже схаменулась і дременула назад у кущі, я побачила, що саме тут він охороняє.
Ось вона. Посеред галявини, що пнеться на пагорб, оперта на три металеві ноги, вона здіймається майже на п’ятдесят метрів у небо. Дерева навколо неї повалені, а на галявині під нею добре можна розрізнити маленькі будиночки і дорогу, що веде назад, униз іншим боком пагорба, до ріки.
Я знайшла вежу зв’язку.
Вона тут.
І навколо не так і багато охорони. Я нарахувала п’ять, ні, шість солдат.
Тільки шість. Далеко один від одного.
Серце починає співати.
Співає.
Я знайшла її.
А в цю мить далеко за вежею на всі боки розноситься БАБАХ!
Я здригаюся, солдати теж. Отже, чергова бомба. Ще одне повідомлення Відповіді. Ще одне…
І тут вартові вимітаються.
Вони усі біжать — так, біжать на звуки вибуху, біжать від мене, іншим боком пагорба, туди, де видно білий стовп диму.
А вежа залишається переді мною.
Зненацька вона геть незахищена.
Я навіть не думаю про те, який це дурний учинок…
Я просто мчу стрілою…
Мчу до вежі…
Мабуть, це якраз мій шанс нас врятувати…
Я не знаю…
Я просто мчу…
Через відкритий простір…
До вежі…
До будівлі під нею…
Я можу нас врятувати…
Якось я можу нас усіх врятувати…
І краєм ока я бачу, що ліворуч від мене хтось іще виходить із лісу…
Хтось несеться просто до мене…
Хтось…
Хтось кличе мене на ім’я…
— Віоло! — чую я. — Назад!
— Віоло, НІ! — кричить мені нянечка Койл.
Я не зупиняюсь…
Вона теж…
— НАЗАД! — кричить вона…
Вона перебігає галявину мені навперейми…
Біжить, біжить, біжить…
А тоді я розумію…
Це як удар у живіт…
Розумію, чого вона кричить…
Ні…
Навіть коли я гальмую…
Ні, думаю я…
Ні,
А нянечка Койл наздоганяє мене…
Ти ж НЕ МОЖЕШ…
І штовхає нас обох на землю…
НІ!
І ноги вежі вибухають у трьох сліпучих спалахах світла.
— ГЕТЬ ВІД МЕНЕ!
Вона затуляє мені рота рукою, так і тримає, тримає мене вагою свого тіла, поки хмари пилу клубочаться з руїн вежі зв’язку, що лежать біля нас.
— Ану не кричи, — шипить вона.
Я кусаю її за руку.
Її лице кривиться від болю, воно зле і люте, але вона не відпускає, терпить укус і не рухається.
— Потім зможеш кричати і верещати скільки захочеш, дівчинко моя, — каже вона. — Але за дві секунди тут буде повнісінько солдатів, і ти ж не думаєш, що вони повірять, ніби ти просто
Вона чекає на мою реакцію. Я витріщаюся на неї, але нарешті киваю на знак згоди. Вона забирає руку.
