Запитання та Відповідь полностью

Коли Лі повернув до лісу і погнав на пагорб, аби перехопити Відповідь, перш ніж це зробить армія, ми всі рушили дорогою. Тодд веде за повіддя Анґаррад, котра все повторює в Шумі ЛОШАТКО, раз за разом, нервуючись, що на спині новий вершник. Дорогою Тодд бурмотить до неї щось заспокійливе, потирає їй носа і гладить боки.

— Як почуваєшся? — питає мене, коли ми підходимо до першого ряду гуртожитків.

— Ноги болять, — відповідаю, — голова теж, — потираю руку там, де під рукавом ховається смужка, — та й рука.

— І це все? — усміхається він.

Я дивлюсь на вартових, котрі крокують колоною, ніби дійсно супроводжують мене з Тоддом до мера, як наказано: Іван іще з одним попереду, двоє позаду, двоє праворуч від мене, останній ліворуч.

— Гадаєш, ми зможемо його побити?

— Ну, — він тихо сміється, — відступати немає куди, правильно?

— Так, немає куди.

Дорога веде вперед, у Новий Прентісстаун.

— Нумо, жвавіше, — трохи гучніше каже Тодд.

І чоловіки рушають швидше.

— Порожньо, — шепоче солдат із вогненно-рудим волоссям, коли ми проминаємо будинки, що стоять усе щільніше.

Але будинки без людей.

— Не порожньо, — заперечує інший солдат, котрий несе перед собою здоровецьке пузо, — просто ховаються.

— Страшно без армії, — каже рудий, — без солдатів, котрі марширують по вулицях.

— От ми й маршируємо, рядовий, — нагадує Іван, — бо ми теж солдати.

Ми проминаємо будинки з глухо зачиненими віконницями, проминаємо крамниці з віконницями, замкненими на замки, ми простуємо шляхом, де ані машин, ані ядерциклів, ані навіть інших людей. За зачиненими дверима лунає РЕВ, але й він на половину гучности.

І він переляканий.

— Вони знають, що насувається, — каже Тодд, — їм відомо, що це може бути та війна, якої вони чекали.

Я роззираюся з сідла Анґаррад. Ніде не світиться, ніхто не визирає з вікон, нікого не обходить, що це тут робить зграя солдатів із дівчиною верхи з перемотаною ногою.

А ось дорога повертає, і собор — перед нами.

— Всратись і не встати, — каже рудоволосий вояк, коли ми зупиняємось.

— І ти отут вцілів? — питає Тодда пузатий. І вражено присвистує. — Може, ти справді трохи благословенний.

Дзвіниця встояла, хоча складно збагнути, як саме, бо вона височіє на хисткій цегляній драбинці замість вежі. Дві стіни головної будівлі також витримали, зокрема та, з кружалом із кольорового скла.

Але решта!

Нині решта — просто купа каміння і піску.

Навіть із тилу видно, що більшість даху провалилася всередину, а дві інші стіни здебільшого просто висадило на дорогу і площу перед собором. Арки небезпечно балансують на опорах, двері висять на покорчених завісах, а нутро собору здебільшого відкрите світові і хапається за останні промінчики сонця, що стрімко котиться до обрію.

І жодного солдата на варті.

— Він без охорони? — питає рудоволосий.

— Ну, це було би схоже на нього, — каже Тодд, витріщаючись на собор, ніби може побачити мера просто крізь стіну.

— Якщо він взагалі всередині, — сумнівається Іван.

— Всередині, — відповідає Тодд, — повірте. Рудоволосий починає задкувати дорогою.

— Та нє, — каже він, — ми йдемо просто на смерть. Та нє.

І, кинувши останній наляканий погляд, він кидається бігти назад, туди, звідки ми прийшли.

Тодд зітхає.

— Ще хтось? — чоловіки перезираються, їхні Шуми міркують, нащо вони взагалі тут.

— Він вас затаврує, — каже Іван.

Киває на мене. Я підкочую рукав і показую.

Шкіра досі запалена і гаряча на дотик. Мабуть, інфекція. Креми для першої допомоги не дуже допомагають.

— А тоді зробить вас рабами, — продовжує Іван, — не знаю, як ви, а я до армії пішов не тому.

— А чому ти пішов? — питає інший солдат, але ясно, що йому начхати на відповідь.

— Ми його приберемо, — каже Іван, — і станемо героями.

— Героями з ліками, — каже Пузій, киваючи, — А хто контролює ліки…

— Доста балачок, — каже Тодд, і я чую в його Шумі дискомфорт від того, як усе обертається, — то ми це робимо чи ні?

Чоловіки перезираються.

А Тодд підвищує голос.

Підвищує так, щоб голос наказував.

Підвищує так, що навіть я дивлюсь на нього.

— Я питаю: всі готові?

— Так, сер, — відповідають чоловіки, мало не здивовані тим, що ця відповідь вилетіла з їхнього рота.

— То гайда, — каже Тодд.

І чоловіки поновлюють свій марш, крок крок крок, хрупають розсипаною по дорозі жорствою, спускаються з горбика, крізь місто до собору, котрий збільшується в розмірах, що ближче ми підходимо.

Проминаємо дерева, і я дивлюсь ліворуч, на пагорби південного обрію.

— Господи Боже, — каже Пузій.

Навіть звідси видно марш армії вдалині: єдина чорна ріка звивається надто вузькою для неї стежкою, на вершину горба з перевалом, туди, де вони мають зустріти Відповідь.

Я дивлюся на призахідне сонце.

— Година, — Тодд перехоплює мій погляд, — може й менше.

— Лі не встигне, — кажу я.

— Ще невідомо. Мусять же бути стежки навпростець.

Чорна змія повзе схилом. Їх там так багато, що Відповідь ніяк не встоїть, якщо дійде до відкритої битви.

— Ми не можемо програти, — кажу я.

— І не програємо, — відповідає Тодд.

І от ми вже під стінами собору.