Мій самоконтроль і все, на нього подібне, вичерпалися до дна. О, як я розумів координатора Акселя, який не хотів посилати сюди своїх людей – Клеймор сотоваріщі після такого відрядження його лінчують. А Сатал з мене, коли я повернуся, ще і ржати почне, типу, «як відпочивалося»! Ну, скажімо, проблему з Саталом я готовий був вирішити години за три – тут у сквері такі цікаві травички водяться, магістр Тіранідос від заздрощів би вдавився. Повний гербарій з «Токсикології», однозначно. Не заперечую, молочна вдовичка гарно цвіте і прекрасно виглядає в рабатках, але, як на мене, садівникові варто було краще думати, перше ніж щось таке садити. Діти ж навколо! Я насушив собі уже пів-валізи всяких цікавих корінців і думка про те, як здивується Сатал, коли взнає, від чого він помер, повернула мені хороший настрій.
Так от, коли говорять про інтуїцію практикуючих магів – нічому не вірте. Моє око зачепилося за вузький листочок з характерним бархатним відливом лише тому, що я весь час шукав тут щось подібне. Не вірячи своєму щастю, я схопив знахідку і почав оглядатися в пошуках решти рослини. Але ні, нічого схожого на газоні не росло, а жалюгідної порції на півграма мені ні на що би не вистачило. Цікаво, а куди садівники несуть стрижену траву? Доріжка, на якій я знайшов свій скарб, вела не в парк і не в оранжерею, а до задніх дверей кухні, де уже метушилися кухарі – скоро мав бути обід. Ніякої невиразної тривоги в душі не було, просто, в думках одночасно виникли ці три поняття їжа-трава-отрута, я покрутив у руках листочок і хотів було іти далі, але почуття обов’язку таки перемогло. Можливо, це все дурниця, але тип, який убив дев’ятьох, на моє глибоке переконання, все ще в інтернаті, а поняття «здоровий ґлузд» до Чудесників можна застосовувати лише вельми умовно...
Натиснувши в кишені «манок» (не спати, козли, не спати!) я з діловим виразом увірвався в двері кухні, ігноруючи розгублені погляди і здивовані обличчя, мій погляд сканував столи і відшукав-таки на них залишки нарізаної зелені. Ось ...!
- Де все інше? - тупо поцікавився я (може, ще насушити встигну).
Шеф-повар почав набирати в груди повітря для обуреної відповіді, але ступор закінчився, я висмикнув з кишені своє тимчасове посвідчення і тицьнув йому під ніс:
- Бойова операція НЗАМПІС. Ця трава отруйна. Куди її поділи?
Злякані погляди змістилися в бік величезного баняка з супом.
Я кинув в баняк хроматичне прокляття, яке забарвило вміст в загрозливо-червоний колір (не шкідливо, але вражає).
- Хто приніс сюди цю погань? Ім’я!
Вони не знали, просто, не могли згадати і з жахом це усвідомлювали. Типовий ефект маскуючого закляття.
- На все, що є на кухні (все, чуєте?), накладається арешт. Сподіваюся, ніхто не брав нічого цього в рот? Воно смертельно отруйне.
Дебела кухарка сильно зблідла і схопилася за груди.
- Промивати шлунок, негайно! І моліться, щоби воно не встигло засвоїтися.
Я дочекався, поки усі кухарі залишать кухню і зав’язав ручки дверей найпершим шнурком, який попався мені під руку, для надійності.
- Що стається?
Директриса. Я сунув їй під носа проклятий листочок, вона насупилася, намагаючись його розпізнати. Видно, не надто знається в ядах!
- Це – опаловий жовтець. Хтось підсунув його на кухню і зробив так, що рослина попала в суп.
Вона все ще не розуміла.
- Ви про зілля Червоного Короля чули? Опаловий жовтець – основний компонент, поки сирий – зовсім безпечний, але після термообробки перетворюється на страшну отруту, протиотрут не існує.
До речі, за культивування цього зілля без ліцензії – три роки в’язниці.
Місіс Гемуль зблідла:
- Але хто міг...
- Поки не знаю, але є у мене на приміті один тип, якому доведеться дещо пояснити. Ідемо!
Група швидкого реагування все ще реагувала. Я мав підозру, що міські маги пішли до Кларенса за машиною (тою самою, яку ми з Альфредом розібрали) і тепер, замість їхати, влаштовують концерт. Бідні мешканці Михандрова!
- Але хто міг... - гнула своє місіс Гемнуль.
Білі погано переносять стреси і довго реагують на загрози, тому що намагаються ЗРОЗУМІТИ, а чорним цього не треба, вони просто б’ють в рило.
- Зараз в інтернаті присутній лише один співробітник, який служить тут більше десяти років. Я не стверджую, що він винен, я наполягаю, що він повинен дати пояснення.
В очах директриси з’явилося розуміння.
Через п’ять хвилин ми вже стояли перед кабінетом завуча. Я постукав, подьоргав ручку – зачинено.
- Напевне, він кудись пішов, - допустила місіс Гемуль.
Я зазирнув у замкову шпарину – зсередини там стирчав ключ. Пішов він, ще чого!
- А ну, відійдіть! - в такому ділі головне – не питатися дозволу.
Від удару ногою винесло замок з частиною одвірка (це не я такий сильний, це прокляття таке хороше), і ми змогли зайти. Досить велике приміщення, два столи, книжкові полиці, стільці і диванчик, затишно і скромно, зовсім не схоже на кабінет нашого декана чи того ж Сатала. На потертому килимі лежав абсолютно мертвий містер Фокс (лицем догори) і невідомої кондиції Петрик (лицем донизу). От і побалакали.
