- Господи! - місіс Гемуль першим ділом кинулася до дитини. - Маленький, що з тобою?!
Дихає – вже добре. Поки вона голосила (при цьому професійно мацаючи пульс і перевіряючи зіниці) я гарячково оглядав кімнату на предмет причини смерті. Ніяких закривавлених ножів, пустих бокалів або стікаючих димом курильниць видно не було, але щось же прикінчило здорового мужика і майже убило хлопчика! Під ногою захрустіли чорні уламки – мій відвертаючий амулет – здогадка вдарила блискавкою.
- Це магія! На ньому якесь закляття, знайдіть його!
Місіс Гемуль обурено потрясла головою:
- Фокс був білим магом!..
«Був» – це дуже точно сказано.
- Пофіг!!! Шукайте або пустіть мене.
- Ви помиляєтеся, - крізь сльози бурмотіла вона, але брошка на светрі уже почала світитися, - ви глибоко неправі. Ви просто не уявляєте, наскільки помилкова ваша думка про білу магію...
У двері, ні, не увірвався (це було би непрофесійно) , а обережно заглянув старшина Клеймор. Переконавшись, що прямо зараз ні з ким воювати не треба, він зайшов, трохи посунувши мене. Кивнув на Фокса:
- Це ти його?
- Ні, він сам. Кухню бачив?
Він буркнув:
- Це не кухня, а мрія некроманта – цілу дивізію не той світ можна відправити. Доведеться все викидати, ще і настил підлоги міняти. Головний підозрюваний, як я розумію, здох?
- Ну і пес з ним! - мені було глибоко плювати на звітність артромського округу.
- Десь я цю пику вже бачив, - задумливо зауважив чистильник, - правда, не в такому ракурсі.
Я знизав плечима – десь же Фокс відтреновував свою майстерність – і спробував вийти з кімнати.
- О сьомій чекаю тебе у відділку, – наздогнали мене слова старшини.
Я мовчки кивнув і пішов шукати Лючика.
Сквер перед головним входом був загромаджений переляканими білими, вихователі намагалися заспокоїти учнів, персонал і куховари шепотілися, скупчившись біля фонтанчика, а Горчак з похмурим виразом обличчя все це охороняв. Лючик сидів поряд на лавиці з дуже серйозним виглядом, і було ясно, що він тут не просто так.
Побачивши мене, люди захвилювалися.
- Стояти! - гаркнув Горчак.
- Він каже: залишайтеся, будь-ласка, на своїх місцях задля вашої особистої безпеки, - переклав братик.
А, так він до чистильника в ролі товмача причепився! Горчак приречено зиркнув на мене, я посміхнувся йому без дрібки співчуття.
У мене до Лючика були справи.
- Слухай, а обіду-то не буде. Пішли, перехопимо чогось у місті.
- А Петрик?
Я вчасно зметикував, що знати подробиці діткам не обов’язково:
- Все буде добре, з ним зараз місіс Гемуль.
Білі зусібіч тягнули шиї і прислухувалися, хтось не витримав:
- Що трапилося, що стається?
Я дипломатично прокашлявся:
- Не можу порушувати таємницю слідства. З усіма питаннями вам краще звертатися до старшини Клеймора, він тут босс. Я певний, він не відмовиться провести прес-конференцію. - Та в нього від самої лише думки про це мізки розклинить, ги! - Від себе скажу лише, що небезпеку ліквідовано, але інтернат чекають зміни.
- У нас тут вже цілий рік «зміни», - пробурмотів хтось із учителів.
- Ви помиляєтеся, з моменту роботи комісії у вас НІЧОГО не мінялося, а ось тепер – зміниться і, думаю, на краще.
Ось так. Якщо у них є клепка, то вони зрозуміють натяк, а якщо нема, то краще їм і далі ні про що не здогадуватися.
Лючик зі мною не пішов (маленький викаблучник!), вирішив залишитися зі своїми і підтримувати їх морально. Я переконався, що до чистильників дійшла проста ідея «це – мій брат», після чого зробив вигляд, що я виснажений битвою воїн і драпонув звідти нафіг. Не можу більше на них дивитися не-мо-жу! Повернувся в гараж і до вечора крутив гайки на знаменитому михандрівському автомобілі. Був щасливий, як кіт від валер’янки, і запізнився на зустріч з Клеймором на півгодини.
На момент мого приходу атмосфера в михандрівському відділку НЗАМПІС досягла критично небезпечного градуса, лейтенанта Кларенса в межах видимості не було: чи то втік, чи то пішов працювати з населенням (сутінки надворі, ось так уб’ють і тихо скинуть в воду).
- Значить, прес-конференція? - замість привітання рикнув старшина.
Надійшла моя черга ставати боком і дивитися скоса – не битися же з ним через дрібниці!
- Я не хотів діяти без відома старшого за званням.
Він подумав і вирішив пробачити:
- Судячи за відбитком аури, той жмур – його робота, - великодушно повідомив старшина, - і чому кристали пишуть лише з чорних магів!
Надто вже він веселий, значить, вони все ж придумали спосіб вшитися звідси.
- Несправедливо, - погодився я.
- За що і вип’ємо!
