Прощальний комітет, з гріхом пополам, закинув не підніжку мій багаж, мадам Паркер помахала рукою, а чорні вибухнули всякими незрозумілими криками і енергійними жестами. От придурки... Незлобиво відсалютувавши всім знайомим, я поволочився вслід за валізою, приречено готуючись до чергової в моєму житті вистави на тему «посади звірюку в клітку». Всіх провідників жахливо легко передбачити: скільки не заплатиш за квиток, вони все-одно намагаються запхати твого собаку у багажне відділення. Питається, якби я збирався це зробити, чи став би я стільки платити за додаткове місце?
Провідник закотив валізу в купе і розплився в солодкій ідіотичній посмішці:
- А давайте посадимо песика в хатинку?
Я подивився на нього як на дурного. Пару секунд на його обличчі тримався цей дивний вираз, а потім він трохи зблід:
- Моя вина, сер! Прошу пробачення, сер! З тваринами у нас переважно подорожують білі, і от я...
Упс!
Питання про передислокацію Макса більше не обговорювалося.
В стані тихого зачудування я закрився у своєму купе і почав гризти нігті.
Що ж це робиться?! Мене починають приймати за білого!!! Яка ганьба... Добре ще не всі це чули, але У Михандрів я навряд чи колись повернуся.
Потрібно терміново виправляти положення: повернувся в Редстон, першим ділом поб’юся з Чверткою, скажу йому, що гомосеки – покидьки, чи що я його бабусю грав (він дуже трепетно ставився до старенької). Можна ще виловити Сема (якщо він, нарешті, не простудився) і напхати йому за пазуху пір’я. О! Насцяти на сходах поліцейської управи! Цікаво, вони зуміють встановити винуватця за калюжею сечі?
Перон і проводжаючі залишилися позаду, в голові тихо ворушився Шерех, намагаючись зрозуміти, чим я там займався без нього, життя поступово приходило в норму. У валізі в мене лежали п’ять кілограмів сушеної риби і дві дюжини пакетиків з вощеного паперу, наповнені по вінця не надто безпечними інгредієнтами (сувеніри з Михандрова).
А ще там був захований лист від мерця: на наступний день після смерті Фокса я отримав посилку без зворотної адреси, якихось записок всередині не було, але ніяких сумнівів, хто її відправив, не було тим більше. На самому верху пакета лежали пожовклі вирізки з газет десятилітньої давності з репортажами про дивні події: масовий літ бджіл, зникнення тушканчиків, раптовий сказ у коней. А ще – стаття про пограбування банку, вчинене з особливою жорстокістю. Пам’ятаєте, я дивувався, як вони збиралися втекти? Все гірше: двоє фермерів перестріляли своїх рідних (!) і продовжили веселощі в місті, копіюючи персонажів недавно нашумілого бойовика. Місця, де ставалися інциденти, вимальовували на карті рівну-рівну лінію, яка безпомилково впиралася в михандрівський інтернат. Не знаю, може, я на його місці теж би не витримав.
Крім того, в посилці лежали робочі журнали мага, останній запис в яких був зроблений двадцять років тому (напевне, Фокс не хотів, щоб вони дісталися НЗАМПІС), а також велика фотографія. Жовтуватий, вицвілий від часу листок ніс на собі зображення людей, які позували на фоні дивного постаменту, скорше за все, фотограф хотів зафіксувати випуск якогось учбового закладу: троє вчителів і восьмеро учнів. Першим зліва від викладачів сидів молодий і життєрадісний Фокс у світлому піджаку з хустинкою в кишені. Поряд, за спинами першого ряду, обіймалися дівчина і хлопець, лице хлопця було ретельно заретушовано – людина, ніби, є, а лиця у неї немає. На хлопцеві був стильний чорний костюм, а дівчина здавалася мені дуже знайомою, підпис на звороті підказував, що це Мілісент МакКоран, моя матір. Джо на фотографії не було.
Думаю, якби Чудесник спробував мені щось розповісти, я не повірив би жодному йому слову, але тепер мені ТРЕБА було знати, ким був мій батько і як він помер. Чому мати поїхала зі мною в такі глухі місця? Про що мовчав дядько Ґордон? І що це, нарешті, за дебільна книжка, через яку він загинув?
За вікном експресу дощ переходив у мокрий сніг, я повертався в Редстон.
Поїзд віддалявся, Горчак розглядав його хвіст з характерним цапиним прищуром. Чорний маг було звично обурений:
- Міг би зробити роботу до кінця, халтурщик! Його зомбі позначив тільки шість захоронок, і де накажете шукати ще дві?!
- Цікаво, з якої він групи? - Риспин задумався. Я раніше його не зустрічав. Дуже би хотілося трохи краще роздивитися його творіння…
- Нічого, в конторі зустрінемся! Вже хоч на цей раз Аксель повинен бути задоволений.
Лейтенант Кларенс вирішив продемонструвати свою інформованість (йому набридло зображати овочі в присутності нахабних гостей):
- Він з Редстона.
Горчак повернувся до нього саме з таким виразом лиця, з яким дивляться на кабачок, що раптом заговорив:
- При чому тут Редстон?
- Він приїхав з Редстона, - терпляче пояснював лейтенант, уже шкодуючи що долучився до розмови.
- І якого Шереха він там робив? - Поцікавився Риспин.
- Не знаю, - білий спробував набути незалежного вигляду, - але відрядження йому виписав редстонський відділ.
- А навіщо його присилали? - обережно уточнив Горчак.
- Для вивчення роботи освітніх установ. Я не жартую! Так було написано.
