Деніс, як вроджений мешканець Хо-Каргу, безпомилково розрізняв душок, який виділяли пропітнілі речі або немите людське тіло – для столичного жителя це була достовірна ознака бідності і хвороби. За останній рік солодкуватий сморід можна було відчути майже всюди, нав’язливий, як дервіш – його принесли з собою юрми вихідців зі східного узбережжя, що буквально заполонили місто. Ці бідолахи, не готові до дорожнечі столичного життя, бралися за будь-яку роботу і тулилися в тісних підвалах серед жахливої антисанітарії, лякаючи міську владу примарною загрозою нової чуми.
В кулуарах управління можна було почути, що столичне угрупування військ збільшили вдвічі і лише за рахунок резервів з Півночі, а на обезлюднені землі кантонів Аранген армія висувається як на ворожу територію. Каштадарці масово викуповують у біженців дітей з ознаками Джерела, а населення районів, які зазнали найбільшого рівня навали чужинців, нарікає і вимагає від нещасних забиратися назад.
«Чого би їм було не передóхнути на місці!» - невдоволено подумав Деніс, наткнувшись у натовпі з брудним волоцюгою, і тут же засоромився власних думок – він вважав себе людиною гуманною і просвітленою. Але от лише цей сморід... Від нього можна було збожеволіти.
Все життя мріяв попасти в столицю влітку. От спав і бачив – попасти в пустелю в розпал жари. Питаєте, яким чином столиця Інгерніки опинилася в такому бридкому місці? Напевне, тому, що після розваг короля Ґірейна і отців-інквізиторів Хо-Карг залишився єдиним (взагалі, єдиним), містом колишнього королівства Інґерланд. І все одно, можна би було вибрати місце трохи краще.
Тепловий насос на даху потяга трудився з останніх сил, відчуття було як у біфштекса під час подорожі через духовку. Розглядаючи у вікні вагона солончаки, де з прадавніх часів добували селітру, я міркував про те, що місто, засноване рабами і каторжанами не може сподобатися чорному магу. В принципі, так би і було, але... який же тут сервіс!
На платформі мене зустрічали два йолопи з місцевого «нагляду», які робили вигляд, що вони всі з себе раді і гостинні господарі. Мені майже одразу вдалося спихнути на них валізу, основною особливістю якої була свинцева зачарована прокладка у дні, яка ховала від стороннього ока дядькову книгу (заодно, якщо комусь хочеться проінспектувати зілля, які я там тримав, можна буде сказати, що це – не моє). Жити одразу стало легше (в буквальному смислі). Потім була безкоштовна вечеря. Так, так, так! Натяків робити не довелося – самі заплатили і не поморщилися.
От значить, як воно, бути справжнім магом, крутим і чорним. Сподобалось! Потім була машина з особистим шофером, безкоштовні реактиви, комплект шкарпеток мого розміру і пантофлі в номері. Настрій зіпсувало лише те, що я такий не один.
Зранку першим ділом вирішив випробувати місцеву купальню. Трохи незвично: душу нема, самі лише бáлії-мидниці. Зате є спільний басейн. Вперше побачив, як чотири чорних маги проводять час разом і не сваряться. Двоє чистильників (цих за їх пиками впізнаєш завжди) в’яло сипали прокльони на якусь комісію. Жилавий маг (судячи за м’язами і специфічним загаром – з військових) медитував з мокрою ганчіркою на голові. Літній чаклун незрозумілої спеціалізації печально сидів на приступці в кутку басейну (як згадаєш, що твориться вдень надворі, теж так засумуєш). Я ніжився серед повітряних бульбашок добру годину, поки Макс відмокав у балії під сходами, а коли повернувся, виявив поряд з моїм зомбі вчорашнього сусіда. Довелося зіграти роль німого трагіка, мужик все сприйняв правильно і звалив.
Потім був сніданок, він же і обід. Смачно, багато і ні грама випивки, навіть пива не було. Природньо, всі чорні, злупивши свої порції, моментально розбіглися шукати трохи веселіші заклади, зате виявилося, що за кутовим столом продовжує сидіти компанія емпатів і поволі смакувати зелений чай, схоже, маючи намір провести за цим заняттям цілий день.
