Це треба було обговорити без сторонніх. Наказавши селянам зникнути геть з моїх очей і не злити начальство (тобто, мене), я повернувся в харчевню і влаштував власну військову нараду.
- Білі хуліганять.
- Б-білі н-н-н...
- Можуть, якщо це Чудесники. Питання, якого хрíна їм дався мельник. Він навіть не чорний був!
- Фіра, - подав голос Соркар. - Це, напевно, ті самі, що у нас машину поцупити хотіли.
- Ґілад звідси далеко, - не погодився я.
- Так, п’ять днів. Якщо пішки, то – якраз.
Я задумався. Якщо згадати «зорю мандрівників», то якісь білі маги в Ґіладі точно були. Чи знали вони про вибухівку на кораблі? Та пофіг тепер, головне – я про неї вчасно взнав. Допустімо, вони прибули на узбережжя пароплавом, стали шукати транспорт для подальшого шляху, спробували сперти вантажівку (невдало), і швидко-швидко пішли сюди. За часом підходить. Тоді як в картинку вписується вбитий на тракті чистильник (там-то машину ніхто не взяв) і, якщо вже на те пішло, хутір, що спалахнув як свічка? Обігнати мене пішки чи верхи вони не могли. Що, дві а то і три колони Чудесників ходять маршем по Арангену? Типу, колективні гулянки, з піснями і ватрами. А нафіга? Вони, звичайно, психи, але не настільки, щоби влаштовувати швидкісні переходи в компанії нежитів виключно для моціону.
- Сходимо на місце, - запропонував я чистильникові, - порівняємо, чи схоже це на те, що було з Гатаєм.
Соркар одразу погодився (він теж був трохи п’яним). Зомбі залишився наглядати за Алехом і вантажівкою (Максу я довіряв більше, ніж білому), а ми вирушили у вказаному каштадарцями напрямку. Мотоцикл йшов трохи зиґзаґом. Справді, добре тут пиво!
Ніякого занепокоєння з приводу сумнівності пригоди я не відчував; на мій погляд, Чудесникам (якщо це були вони) слід було якомога швидше драпати звідси на краденому возі. Хоча, якщо задуматися, з якою швидкістю, скорше за все, ходять мельникові тяглові коняки, то ще хто його знає, як буде швидше. І взагалі, що може загрожувати чорному магові за відсутності «нагляду»?! Гм. Ну, був у Краухарді випадок, коли селяни закидали каменями набридливого чаклуна... Але то в Краухарді, в Арангені народ духом послабкіше буде.
Коротше кажучи, забув я, що у сектантів незрозуміла логіка, напевне, вони так само не бачили причин боятися, а коли помітили, як ми в’їжджали в село, бажання заволодіти вантажівкою їх просто засліпило. Ми пили пиво години дві; часу, щоби запланувати пограбування у них було вдосталь, але почали вони банально – з гоп-стопа.
Знайти на степовому путівці місце, в якому ніколи не був, чисто за описом – задача не для слабонервних. Ми вже чверть години плелися, як черепахи, зупиняючись кожні сто метрів, намагаючись узгодити дані каштадарцями орієнтири з тим, що бачили на місцевості. Я відпльовувався від мошкари (на такій швидкості розсікачі не працювали) і всюди вишукував пролисини в траві або плями свіжої зелені.
- Тут чи трохи далі?
- Напевне, тут, - кивнув Соркар.
Я прослідкував за його поглядом – в наш бік рішуче рухався настовбурчений юнак (майже хлопчик), який неприємно нагадував мені обкуреного типа зі списом і небіжчика Лорана. І цей пре прямо в лоб...
- Завмри! - наказав я йому, готуючись садонути чимось приголомшуючим.
Він зупинився, одночасно виймаючи з кишені руку, в якій був затиснений великий срібний амулет, весь в різнокольорових стразах. Яка вульгарність! Я приготував щити. Руйнівних заклять в білій магії небагато, але щоби їх відбити, доводиться вибудовувати неймовірно щільну оборону. Це як спроба побити когось через подушку: протизакляття діють не на ворожу магію, а на середовище, в якій та поширюється, неефективно, жах.
Золотистий спалах вдарив по очах раз, ще раз. Ніяких дивних відчуттів це не викликало. В принципі, закляття іншого Джерела магові недоступні, але, якщо знати теорію, їх схему можна реконструювати за результатами впливу. В даному випадку нічого загрозливого я не помічав.
Третій раз спалах вийшов слабшим.
- Ти скажи, що зробити хочеш. Може, я чимось допоможу?
Нахабний юнак пополотнів, жбурнув у мій бік амулет, розвернувся і дав дьору.
- Фас! - скомандував я.
Пса-зомбі зі мною не було, зате був Соркар, а рефлекси на здобич, яка тікає, у них абсолютно однакові. «Чистильник» джиґонув за жертвою так, як Макс не всякий раз бігає, за лічені секунди злодюгу наздогнали, кинули на землю і почали бити ногами.
Я підняв амулет і, без поспіху, підійшов до бійки. Взагалі-то, намагатися відібрати у бойового мага його здобич небезпечно (можна по шиї заробити), але мені було треба поговорити з затриманим, а на двох його точно не вистачить. Я плеснув пару разів у долоні перед очима чистильника, і він, інстинктивно уникаючи контакту, подався назад.
- Досить! Хапай його і повертаємося.
- Навіщо? - набундючився чорний.
- Треба його допитати.
- Я його вб’ю, ти – піднімеш, і ми будемо знати все.
- Я не збираюся змішувати свою свідомість з думками цього дегенерата! Мій інтелект може серйозно постраждати. І взагалі, будеш вимахуватися - дістанеш в морду ще одну кульку і зможеш забути про Джерело на півроку.
