Королева вже ледь не засумнівалася, що Тулос проходив тут перед нею, коли це, зрештою, посвітивши ліхтарем на долівку, розгледіла в глибокому шарі пилу відбитки його вишуканих довгоносих пуленів265, які вирізнялися серед слідів грубого взуття могильників. І ще вона побачила, що відбитки Тулосових черевиків прямували лише в одному напрямку, хоча інші сліди явно свідчили — ті, хто їх залишив, прийшли до гробниці та повернулися назад.
А тоді з тіней, що лежали на непевній відстані перед нею, до Зантлічи долинув звук, у якому млосні стогони охопленої любовним шалом жінки змішувалися з гарчанням, подібним до того, який шакали видають над м’ясом. Кров закрижаніла в її серці, та вона повільно, крок за кроком просувалася вперед, до болю стискаючи кинджал у відведеній назад правиці, а у високо піднятій і виставленій вперед лівій руці тримаючи ліхтар. Звук ставав чимдалі гучнішим і виразнішим, і ось на неї повіяло пахощами, немовби від духмяних квітів якоїсь теплої червневої ночі; а проте, мірою того, як вона наближалася до його джерела, до запаху того дедалі сильніше домішувався такий задушливий мерзенний сморід, якого королеві ще ніколи не випадало відчувати, і вчувався у ньому різкий дух крові.
Ще кілька кроків, і Зантліча зупинилася, немов її втримала рука якогось демона — світло її ліхтаря вихопило з темряви відкинуте обличчя та верхню частину тіла Тулоса, що звисали з кінця блискучого, відполірованого, нещодавно злютованого саркофага, який займав невеличкий простір поміж рядами інших — позеленілих і поіржавілих. Одна з Тулосових рук мертво вчепилася за край саркофага, а друга, здавалося, кволими рухами пестила якусь тьмяну постать, яка схилилася над ним; у вузенькому промені ліхтаря видніли лише її ясминово-білі руки, темні пальці яких занурювалися йому у груди. Його голова і тіло видавалися порожньою оболонкою, а рука, що звисала за край бронзового саркофага, була тонка, мов у скелета, і на вигляд він був знекровлений дощенту, неначе утратив навіть більше крові, ніж можна було припустити з вигляду його роздертих горла та обличчя, а також із просяклих шатів і волосся, з якого скрапували важкі краплі.
Саме від істоти, що нахилялася над Тулосом, невпинно долинав той звук, який був наполовину стогоном, а наполовину — гарчанням. Зантліча застигла на місці, немов обернувшись на камінь від страху та огиди, і тієї миті здалось їй, що вона почула, як з Тулосових вуст зірвалося невиразне бурмотіння, в якому було більше екстазу, ніж болю. Бурмотіння вщухло, і голова його похилилася ще безсиліше, ніж раніше, тож і вирішила королева, що тепер він справді мертвий. Це сповнило її гнівної відваги, яка надала їй сили підійти ближче й підняти ліхтар, адже, навіть охоплена панікою, вона зрозуміла, що за допомогою змащеного чарівною отрутою кинджала вона все ще може вбити істоту, яка занапастила Тулоса.
Світло ліхтаря, коливаючись, повзло вгору, дюйм за дюймом відкриваючи ту мерзоту, яку Тулос пестив у пітьмі.
Аж ось сяйво підповзло до перемащених багряним наростів на обличчі, схожих на півнячу борідку, та до вишкіреного іклами отвору, що був наполовину ротом, наполовину дзьобом… і тоді Зантліча збагнула, чому тіло Тулоса перетворилося на порожню зіщулену оболонку… У тому, що королева побачила перед собою, лишилося вкрай мало від Ілалоти, за винятком її білих чуттєвих рук і невиразних обрисів людських грудей, які щомиті топилися, перетворюючись на груди, що вже не були людськими, немовби плоть тієї істоти була лиш глиною, якій надавали форми руки якогось демонічного скульптора. Руки також почали змінюватися й темнішати, і поки вони зазнавали змін, рука вмирущого Тулоса знову поворухнулась і пестливим рухом, навпомацки потягнулася до того жахіття, що нависало над ним. Але та істота, схоже, не звернула на те уваги, а натомість витягла свої пальці з його грудей і, перегнувшись через нього, простягнула руки, що витягувалися на величезну довжину, до королеви, неначе збираючись продерти, а чи то приголубити її своїми пазурами, з яких скрапувала кров.
Й отоді Зантліча випустила з рук ліхтаря й кинджала і, захлинаючись непогамовними пронизливими криками та сміхом невблаганного безумства, побігла геть зі склепу.
Володарю партерів червоних і жарких
Й садів, які, мов сонце, полум’я пекельне осяває!
Цвіте те Дерево серед угідь твоїх,
Яке замість плодів на гіллі має
Без ліку демонських голів; і корінь свій пускає
Баа́рас266, що, мов змій той, лізе вгору;
І там бліді, вилчасті мандраґори
Із ґрунту видершись, туди й сюди блукають,
І ймення твоє прикликають:
Й людина новопроклята гада — то біси проминають,
Волаючи у лютім шалі й дивнім горі.
I
