Для Зантлічи було незбагненно, що Тулос чи будь-який інший чоловік при здоровому глузді наважився б забути про побачення з нею; і, шукаючи якогось пояснення, вона припустила, що тут не обійшлося без чийогось згубного й могутнього чаклунства. А у світлі деяких подій, які вона спостерігала на власні очі, та багатьох інших, про які вона знала з чуток, королеві було нескладно визначити особу ймовірної чаклунки. Зантліча знала, що Ілалота кохала Тулоса майже до шалу і безутішно побивалася, коли він її покинув. Подейкували, що, намагаючись його повернути, вона вдавалася до різноманітних заклять, які, втім, виявилися недієвими; що вона даремно приклика́ла демонів і приносила їм жертви, і марно творила інвольтації та смертельні закляття проти Зантлічи. І, врешті-решт, вона померла від безмежного смутку та розпачу або, можливо, вкоротила собі віку за допомогою якоїсь нерозпізнаної отрути… Однак у Тасууні ходило між людьми повір’я, що всяка відьма, помираючи отак, із непогамованими пожаданнями та зведеними нанівець чарами, може обернутися на ламію-вампірицю і у такий спосіб дістати змогу завершити усі свої чаклунства…
Згадавши це, королева здригнулася, а ще вона пригадала перекази про те мерзенне й зловороже перетворення, що, як вважалося, супроводжує досягнення таких посмертних станів: адже ті, що у такий спосіб використовують сили пекла, мусять і самі набувати характеру та справжньої подоби пекельників. Надто добре розуміла вона, куди саме прямує Тулос, і надто добре уявляла, на яку небезпеку він наражається, якщо її підозри справдилися. І, навіть розуміючи, що й сама може зустрітися віч-на-віч із подібною загрозою, Зантліча твердо вирішила піти слідом за ним.
Вона не стала довго збиратися, адже не можна було гаяти часу; лише підійшла до ліжка й дістала з-під шовкової подушки невеличкого кинджала з прямим клинком, який завжди тримала напохваті. Од вістря до самого руків’я кинджал був змащений отрутою, що вважалася дієвою як проти живих, так і проти мертвих. Тримаючи його у правиці, а в лівій руці несучи ліхтаря з вузькими прорізами, який міг їй згодом знадобитися, Зантліча крадькома швидко вийшла з палацу.
Останні випари випитого ввечері вина полишили її мозок, і тьмяні, примарні страхи пробудилися в ньому, застерігаючи королеву, немовби фантоми її пращурів промовляли до неї, але непохитна у своїй рішучості, вона пішла стежкою, яку нещодавно обрав Тулос; тією самою стежкою, якою раніше пройшли могильники, несучи Ілалоту до місця її поховання. Пливучи від дерева до дерева, місяць супроводжував її, наче зависле в небі западисте, поточене червою обличчя. Лише тихий і швидкий стукіт її котурнів порушував біле безгоміння та, здавалося, розривав імлисту, зіткану з павутиння запону, яка, ніби покривало на домовині, заслоняла від неї світ огидних примар. Зантліча пригадувала дедалі більше переказів і легенд, які оповідали про таких істот, як Ілалота; і серце обірвалося у неї в грудях, адже зрозуміла королева, що їй зустрінеться не смертна жінка, а істота, яку підняло з могили і в яку вдихнуло нове, нечестиве життя не що інше, як сьоме пекло. Але попри те, що від цих страхіть її кидало в холод, сама лиш думка про Тулоса в обіймах ламії розжареним тавром обпікала їй груди.
Аж ось перед Зантлічею роззявив пащу старий некрополь, і стежина, якою вона крокувала, простелилася крізь густий, як у печері, морок попід похоронними деревами, чиє коріння сягало далеко в глибини склепів, немов занурюючись у страхітливі примарні роти, що шкірились іклами білих монументів. Повітря ставало чимдалі вологішим і сморідним, неначе сповнювалося подихом відчинених крипт. Тут королева завагалася, адже здалося їй, що повсюди навколо неї з-під цвинтарної землі повставали чорні, незримі какодемони264, здіймалися вище за обеліски та верхівки дерев і стояли, вичікували, готові напасти на неї, якщо вона рушить далі. Та попри це, вона таки рушила вперед і невдовзі дісталася того темного проходу, який шукала. Тремкими пальцями запалила вона ґнота у ліхтарі з вузькими прорізами і, пронизуючи лезом його променів огидну підземну темряву перед собою, заледве притлумлюючи свої страх і відразу, увійшла до оселі мертвих… а можливо, й немертвих.
Хай там як, а поки Зантліча простувала першими проходами катакомб, їй здавалося, що вона не зустріне нічого гидкішого за могильну плісняву та пил, який насіявся за багато століть; нічого, грізнішого за щільно зімкнуті ряди саркофагів, вишикувані глибоко у камені на витесаних полицях; саркофагів, які лежали, огорнуті тишею й ніким не потривожені, відколи їх помістили до цієї усипальні. Тут, поза всяким сумнівом, сон мертвих був непорушним, а нічогість смерті була недоторканою.
