Як було добре відомо, Адомфа, король чималого східного острова Сотар, посеред розлогих палацових земель мав потаємний сад, до якого не вільно було заходити нікому, крім нього самого та придворного мага, Дверуласа. Кожен міг бачити могутні гранітові мури того саду. Високі й грізні, неначе мури якої в’язниці, вони височіли понад величними червоними і камфорними деревами й широкими квітниками, які рясніли різнобарвним квітом. Одначе нічого не можна було з певністю стверджувати про те, який той сад всередині, адже доглядав за ним один лиш чарівник, настанови якому давав Адомфа; ці двоє говорили про нього такими мудрованими загадками, що їх ніхто не міг витлумачити напевне. Товсті латунні двері відмикалися за допомогою механізму, таємницею якого вони не ділилися ні з ким, і король із Дверуласом — чи разом, а чи поодинці — навідувалися до саду лише в ті години, коли поблизу нікого не було. Й воістину, не існувало жодної людини, яка могла б похизуватися тим, що їй випало побачити бодай те, як відчиняються ті двері.
Подейкували, ніби сад той був закритий від сонця дахом з величезних листів свинцю та міді, які було припасовано так щільно, що між ними не лишилося жодної шпарини, крізь яку досередини могла б зазирнути найкрихітніша зірка. Дехто присягався, що усамітнення господарів під час візитів до саду забезпечував глибокий, неначе летейські води, сон, який Дверулас, майстерний у мистецтві магії, зазвичай насилав у такі часи на всю околицю.
Таємниця, яка так сильно впадала в око, певна річ, не могла не збуджувати цікавості, а щодо природи того саду виникало чимало розмаїтих і суперечливих думок. Дехто стверджував, що сад заповнений лихими, здатними рости лише в нічній темряві рослинами, чиї швидкодійні ядучі отрути Адомфа збирав для своїх потреб, а чорнокнижник видобував з них ще більш підступні та згубні есенції, якими послуговувався для чарів. Такі оповідки, схоже, не можна було назвати безпідставними, адже, відколи було споруджено замкнений зусібіч сад, при королівському дворі почали ставатися численні смерті, що пояснювалися отруєнням, і нещастя, що явно були не чим іншим, як чарівниковими насланнями, а ще зникнення людей, чия присутність на землі більше не вдовольняла Адомфу чи Дверуласа.
Легковіри ж переказували одне одному й інші, ще химерніші оповідки. Легенда про неприродну мерзоту, яка від самого дитинства оточувала короля, набула ще відразливіших тонів; а Дверулас, який ще до народження був проданий матір’ю-відьмою самому Архидемонові, — й усі про те знали, — набув нової, ще чорнішої слави як той, хто перевершував усіх інших чаклунів глибиною та повнотою обізнаності в магічному мистецтві.
* * *
Пробудившись від сну та видінь, які йому дарував сік чорного маку, король Адомфа підвівся з ложа. Була та мертва, безживна година, що наставала після заходу місяця й передувала світанку. Палац довкола нього лежав принишклий, наче склеп, його мешканці віддалися своєму щонічному глибокому й безпробудному снові, який виклика́ли ви́на, наркотичні зілля та аррак267. А довкола палацу під тихими зорями безвітряних південних небес спали сади та столичне місто Лойте́. Саме о цій порі Адомфа і Дверулас зазвичай навідували обгороджений високими мурами сад, не боячись, що хтось піде слідом або спостерігатиме за ними.
Адомфа вийшов зі своїх покоїв і, проминаючи суміжні, на хвильку затримався, піднявши потайну заслінку свого чорного бронзового ліхтаря й посвітивши досередини. Прилеглу кімнату вже вісім ночей поспіль, — а таке бувало нечасто, — займала Тулонея, його улюблена одаліска. Але зараз не відчув він ані подиву, ані тривоги, побачивши, що ложе, вкрите розкиданими шовками, спорожніло. Це лише підтвердило, що Дверулас подався до саду раніше за нього. І більше того, король збагнув, що Дверулас пішов туди не просто так і не знічев’я.
Палацові угіддя, куди не кинь оком, були занурені у непорушну тінь і неначе допомагали королю зберігати його таємницю. Він пішов до замкнених латунних дверей у височенній глухій стіні й, наблизившись до них, видав різкий шиплячий звук, подібний до сичання кобри. У відповідь на високі та низькі коливання цього звуку двері безшелесно хитнулися всередину й так само тихо зачинилися за його спиною.
