Ґаспар знав, що коли збирається зайняти вигідне спостережне місце, з якого зможе кинути свій порошок у ніздрі стофутового колоса, то мусить поквапитися й не гаяти часу. Міські мури і навіть більшість церковних шпилів не були аж такими високими, як того потребувала його мета, та, поміркувавши трохи, збагнув юнак, що єдиним місцем, з даху якого він зможе успішно кинути виклик супротивникові, був величний кафедральний собор, який височів у самому осерді Війона. Юнак був певен, що всі лицарі на стінах мало що зможуть зробити, аби завадити чудовиську пройти до міста та обрушити на нього усю свою ненависть. Жодна земна зброя не могла зашкодити істоті, яка мала такі величезні розміри й таку природу, бо ж навіть цілком звичайного завбільшки мертвяка, якого підняли у такий чаклунський спосіб, могли засипати стрілами та прохромити наскрізь дюжиною списів, проте анітрохи не затримати його поступу.
Ґаспар квапливо наповнив порошком чималу шкіряну торбину, почепив її на пояс та приєднався до розбурханого натовпу на вулиці. Багато хто мчав до кафедрального собору, шукаючи прихистку в його величній святості, тож юнакові залишилося просто дозволити гнаному шаленством потокові віднести себе туди.
Нава кафедрального собору була вщерть заповнена вірянами, а священники служили урочисті меси, промовляючи слова молитов голосами, що час від часу фальшивили від внутрішнього перестраху. Та хвороблива й розпачлива юрба не звернула анінайменшої уваги на Ґаспара, тож юнак знайшов марш сходів, що звивисто підіймалися нагору, та попрямував на дах високої вежі, який охороняли ґарґуйлі.
Тут він і вмостився, присівши за кам’яною фігурою грифона з котячою головою205. І з отсього спостережного місця бачив він, як за скупченням міських шпилів та щипців206 наближався велетень, голова та тулуб якого вже бовваніли понад міськими мурами. Хмара стріл, яку було видно навіть з такої відстані, здійнялася назустріч страхітливому заброді, та він, схоже, навіть не зупинився, аби висмикнути їх зі шкіри. Величезні кам’яні брили, які метали у нього мангонелі, видавалися велетові чимось таким дріб’язковим, як ніби у нього пожбурили рінню, а важкі арбалетні болти, що впивалися в його плоть, були для нього всього-на-всього дрібними скалками.
Ніщо не могло зупинити його поступу. Крихітні фігурки загону списників, що, здійнявши зброю, став на його шляху, були зметені геть з муру над східною брамою одним замашним бічним ударом семидесятифутової сосни, яка правила велетню за палицю. Потім, очистивши мур, колос переліз через нього та потрапив до Війона.
Ревучи, хихотячи та сміючись, неначе навіжений циклоп, широко крокував він вузькими вулицями поміж будинками, що сягали йому лише до поперека, й безжально топтав кожного, хто вчасно не втікав з його шляху, та проламував дахи страхітливими ударами своєї палиці. Натискаючи лівою долонею, відламував велет виступи щипців та повергав на землю шпилі церков, і дзвони їхні тужливо били на сполох, падаючи долу. Колосів поступ супроводжували скорботні крики та вереск безтямних голосів.
Він прямував до кафедрального собору, як Ґаспар і розрахував, відчувши, що саме ся велична будівля стане особливою метою для його зловтіхи.
Нині всі вулиці збезлюдніли, одначе велетень, проходячи містом, прохромлював своєю палицею, неначе тараном, стіни, вікна та дахи будинків, ніби для того лишень, аби розшукати і розчавити людей у сховках, — годі й описати ту руїну та спустошення, які він залишав по собі.
Невдовзі його велетенська постать забовваніла навпроти вежі кафедрального собору, на якій, причаївшись за ґарґуйлем, його дожидав Ґаспар. Коли колос підійшов ближче, голова його опинилася на одному рівні з вежею, а очі пломеніли, наче дві криниці палахкотливої сірки. Його губи розтулилися, відкривши подібні до сталактитів ікла, і розійшлися у сповненому ненависті вишкірі; й гукнув він голосом, що схожий був на відлуння грому, погуки якого складались у слова:
— Агов! Гей ви, скиглії, священники та святенники безсилого Бога! Вийдіть-но та вклоніться володареві Натаїру, допоки не змів він вас усіх прямісінько до переддвер’я Пекла!
І отоді Ґаспар із незрівнянною відвагою підвівся зі сховку свого та став на видноті просто перед сповненим люті колосом.
— Підійди ближче, Натаїре, якщо се й справді ти, мерзенний розкрадачу могил і гробівців! — гукнув дражливо він. — Підійди-но ближче, бо маю дещо тобі сказати.
