Страхітливий вираз подиву затьмарив диявольську лють на обличчі колоса. Придивляючись до Ґаспара, ніби сумніваючись і не ймучи віри, опустив велетень свою здійняту палицю та ступив уперед, ближче до вежі, аж поки обличчя колоса опинилося усього за кілька футів від його безстрашного учня. А коли пересвідчився він нарешті, що то насправді Ґаспар, вираз маніакального гніву повернувся до нього, ущерть затопив його очі тартарським вогнем і скривив обличчя, перетворивши його на лик злостивості, гідної самого Аполіона207. Його лівиця здійнялася химерною дугою, її велетенські пальці, посмикуючись, жаско нависли над головою юнака, кидаючи на нього хижу чорну тінь і заступаючи від нього сонце, що вже високо піднялося на небесах. Ґаспар бачив білі стривожені обличчя некромантових учнів, що виглядали зі свого дощаного козуба.
— Чи се ти, Ґаспаре, мій зрадливий учню? — буревієм проревів колос. — Я думав, ти гниєш собі у кам’яному мішку під Ілурню, аж ось нині знаходжу тебе тут, і ти всівся на вершечку ссього проклятого собору, який я саме збираюся зруйнувати!.. Був би ти набагато мудріший, якби зостався там, де я полишив тебе, любий мій Ґаспаре.
Поки він говорив, його подих бурхав на учня, немов ураган, занечищений смородом могил. Його велетенські пальці із почорнілими нігтями, подібними до заступів, із людожерською загрозою шугали понад юнаком. Ґаспар потайки відчепив шкіряну торбину, що висіла на його поясі, та розв’язав її. І вже коли колосові пальці, посіпуючись, опускалися до нього, висипав юнак вміст торбинки просто у велетове обличчя, і дрібний порох, здійнявшись темно-сірою хмарою, затьмарив ті люті губи та тремтливі ніздрі, приховавши їх від Ґаспарових очей.
Занепокоєно спостерігав юнак, дожидаючи, чи справить порошок якусь дію, та боячись, що врешті-решт та дія може бути марною супроти Натаїрового вищого чаклунського мистецтва та невичерпних сатанинських можливостей. Аж ось вдихнула почвара тую хмару, що розлетілась у повітрі, і, на диво, лихий полиск згас у її глибоких, наче вирви, очах. Здійнята колосова рука, заледве розминувшись із юнаком, який вчасно присів, промайнула понад ним і безживно впала донизу. Лютий вираз стерся з огрому спотвореного лику, як з обличчя небіжчика, і величезна палиця з важким гуркотом упала на порожню вулицю; і повернувся велетень спиною до собору та сонними, хиткими кроками, із кволими, безсило повислими руками попрямував назад крізь спустошене місто тим самим шляхом, яким і прийшов.
Йдучи, він щось сонно бурмотів сам до себе, і люди, що чули його, присягалися, буцімто голос той більше не був жахливим, громоподібним голосом Натаїра, і нібито вчувалися у ньому тон і вимова безлічі людей, і що містяни упізнали серед них голоси деяких викрадених небіжчиків. А подеколи крізь багатоголосне бурмотіння чути було сердитий голос самого Натаїра, який обурювався та заперечував, одначе нині голос той був не гучніший, ніж за життя.
Перелізши через східний мур, понад яким він увійшов до міста, багато годин блукав колос туди й сюди, одначе більше не виливав він свого пекельного гніву та злоби на довколишні землі. Гадали люди, що шукав він різні гробівці та могили, з яких були так мерзенно викрадені сотні тіл, які склали його власне велетенське тіло.
Від склепу до склепу, від цвинтаря до цвинтаря блукав він усім краєм, та не було ніде могили, до якої міг би лягти мертвий колос.
А тоді, вже надвечір, побачили його люди ген удалині, на червоному тлі небес — копав він своїми руками м’який та глевкий ґрунт у долині, де протікала річка Ісуаль. Тоді уклалася потвора до тієї страхітливої, власноруч виритої могили, і більше не підводилася. Вважали люди, що десятеро учнів Натаїрових не мали змоги спуститися зі свого козуба та були розчавлені під могутнім колосовим тілом, адже нікого з них відтоді вже не бачили.
Багато днів ніхто не насмілювався бодай наблизитись до того місця, де велетенський труп лежав у незакиданій могилі, тож тая істота страхітливо гнила під літнім сонцем, породжуючи неймовірний сморід і поширюючи пошесть у тій частині Аверойну. А ті, що відважилися підійти до могили, коли прийшла осінь і сморід великою мірою вщух, присягалися, ніби чули, як із величезного, громіздкого трупа, до якого допалися круки, ще й досі долинав сердитий голос Натаїра, який, не вгаваючи, чимось обурювався.
Що ж до Ґаспара дю Нора, якому судилося стати рятівником усієї провінції, то розповідали, що він у великому пошанівку дожив до глибокої старості й був у тому краї єдиним чаклуном, який ніколи не накликав на себе гніву Церкви.
Із циклу «ОПОВІДІ ПРО ЗОТІК»
