— Еге ж, Гефест говорив щось подібне, начебто Зевс поводиться дивніше, ніж зазвичай. Але бентежить мене більше те, чого Гефест не сказав. Декілька разів він починав говорити про напівбогів і звідки в нього стільки дітей, і все таке. Не знаю... Поводився так, наче об’єднати найвеличніших напівбогів майже неможливо — і Гера типу намагається, але це дійсно дурнувата витівка, а ще є якась таємниця, яку йому розповідати мені не можна.
Джейсон сіпнувся. Пайпер відчула, як напружилися його руки.
— Так само поводився Хірон, коли ми були в таборі, — сказав він. — Він згадував про священну клятву не обговорювати... щось. Тренере, ви з цього приводу нічого не знаєте?
— Та ні. Я всього лише сатир. Нам не розповідають найцікавішого. Особливо старим... — Він зупинив себе.
— Старим, як ви? — запитала Пайпер. — Але ж ви не такий вже і старий, чи не так?
— Шістсот шість, — пробурчав тренер.
Лео закашлявся.
— Вибачте, що?
— Дивись: штани не спали, Вальдес! Це лише п’ятдесят три за людськими мірками. Однак, еге, я нажив деяких ворогів у Раді копитних старійшин. Я захисник уже дуже довгий час. Але вони почали говорити, що я стаю непередбачуваним. Занадто запальним. Уявляєте?
— Овва. — Пайпер намагалась не дивитися на друзів. — Важко в це повірити.
Тренер насупив брови.
— Отож-бо, а потім ми нарешті отримали чудову війну з титанами, і чи відправили мене на передову? Ні! Мене відіслали бозна-куди — на канадський кордон, можете в це повірити? А потім після війни вони відправили мене на пенсію. У «Школу дикунів». От ще! Наче я застарий і не можу бути корисним лише тому, що мені подобається грати в нападі. Усі ці квіткозбирачі в раді — тільки й мови про природу.
— Я гадала, сатири люблять природу, — наважилась Пайпер.
— Трясця, та я обожнюю природу, — сказав Хедж. — Природа передбачає, що великі вбивають і їдять маленьких! А коли ти... ну, розумієте... не дуже високий сатир, як я, ти набираєш форму, носиш велику палицю і нікому не дозволяєш над собою глузувати! Оце природа. — Хедж обурено фиркнув. — Квіткозбирачі. Що б не було, сподіваюсь, ти готуєш щось вегетаріанське, Вальдес! Я не їм м’ясо.
— Авжеж, тренере. Не їжте свій кийок. У мене тут котлетки з тофу. Пайпер теж вегетаріанка. Я підкину їх за хвилинку.
Повітря наповнилось запахом смажених бургерів. Узагалі-то Пайпер ненавиділа запах смаженого м’яса, однак її живіт загурчав так, наче вирішив збунтуватися.
«Я втрачаю контроль, — подумала вона. — Думай про броколі. Моркву. Сочевицю».
Живіт був не єдиним, що бунтувало. Лежачи біля вогню в обіймах Джейсона, Пайпер відчувала, як совість, наче пекуча куля, повільно продирається до її серця. Почуття провини, яке вона тамувала протягом останнього тижня, від першого видіння про Енцелада, зводило її з розуму.
Друзі хотіли їй допомогти. Джейсон навіть сказав, що ладний піти в пастку, щоб врятувати її тата. А вона від них відгородилась.
Якщо Пайпер правильно розуміла, то вже прирекла батька на загибель, коли напала на Медею.
Дівчина переборола бажання схлипнути. Можливо, у Чикаго вона вчинила правильно, урятувавши друзів, однак цим лише відстрочила вирішення своєї проблеми. Вона б ніколи не змогла зрадити друзів, і все ж малюсінька частинка її душі від розпачу запитувала: «А що, коли б змогла?»
Вона спробувала уявити, що сказав би тато. «Гей, татку, якби тебе колись закував у кайдани велетень-канібал і мені довелось би зрадити парочку друзів, щоб тебе врятувати, що мені слід було б зробити?»
Дивно, що це ніколи не спадало на думку, коли вони грали в «Три запитання». Авжеж, тато б ніколи не сприйняв це серйозно. Він радите розповів би їй одну зі старих казок дідуся Тома — щось про сяйливих дикобразів і пташок, які говорять, — а потім би посміявся, бо порада була дурною.
Якби ж вона краще пам’ятала дідуся. Інколи їй снився той маленький двокімнатний будиночок у Оклахомі. Цікаво, як воно — зростати там?
Тато вважав це нісенітницею. Він усе життя провів, тікаючи від того місця, від спогадів, граючи будь-які ролі, окрім корінного американця. Він завжди говорив Пайпер, як їй пощастило зростати в багатстві та турботі у чудовому будинку в Каліфорнії.
Вона навчилася трохи соромитися свого походження — як соромився тато старих світлин з 80-х, коли в нього була пухнаста зачіска і шалений одяг. «Можеш повірити, що я колись отак от виглядав?» — запитував він. Бути черокі для нього було те саме — щось смішне і трошки ніякове.
Але ким тоді вони були? Тато, здавалось, не знав. Можливо, тому він завжди був таким нещасним, змінюючи ролі. Можливо, тому Пайпер почала цупити речі, шукати те, чого тато не міг їй дати.
Лео поклав котлетки з тофу на пательню. Вітер усе навіснів. Пайпер пригадала стару історію, яку їй розповів тато... ту, що, можливо, відповідала на деякі запитання.
Одного дня в другому класі вона повернулася додому в сльозах і почала домагатись від тата відповіді, чому він назвав її Пайпер. Діти глузували з неї через те, що «Пайпер черокі» — якийсь літак.
Тато розсміявся, наче це ніколи не спадало йому на думку.
