— Мм... Гм... — Дрю дістала туш і почала підфарбовувати собі вії. Усі інші мовчки спостерігали. — Ну добре, народе, п’ятнадцять хвилин до сніданку. Будиночок сам у собі не прибереться! А щодо тебе, Мітчеле, гадаю, ти засвоїв урок. Еге ж, солоденький? Отже, почергуєш сьогодні прибиральником, добренько? Покажи Пайпер, як це робиться, бо я маю передчуття, що незабаром і їй доведеться цим займатися — якщо вціліє на своєму завданні. А зараз усі мерщій до роботи! Час мені приймати ванну!
Усі почали метушитися, заправляти постіль та складати одяг, тоді як Дрю загребла косметичку, фен та пензлики й попрямувала до ванної кімнати.
Хтось усередині зойкнув, і назовні вилетіла дівчинка років одинадцяти, наспіх закутана в рушники та з незмитим шампунем на волоссі.
Двері зачинилися, і дівчинка почала плакати. Пара старших таборян почали її втішати й витирати з волосся бульбашки.
— Знущаєтеся? — промовила Пайпер до всіх. — Чому ви дозволяєте Дрю поводитися із собою таким чином?
Декілька дітлахів збентежено зиркнули на Пайпер так, наче були згодні, проте нічого не відповіли.
Таборяни продовжили працювати, хоч Пайпер і не розуміла, навіщо прибирати в будиночку, що так нагадував ляльковий. Рожеві стіни та білі віконні рами, пастельних тонів занавіски (блакитні та зелені), що, звісно, відповідали кольору простирадл та пір’яних подушок на всіх ліжках.
Хлопцям належав окремий рядок ліжок, відділений завісою, але їх частина будинку виглядала так само чисто й охайно, як у дівчат. У цьому відчувалося щось неприродне. Кожний таборянин мав дерев’яну похідну скриню біля підніжжя ліжка, підписану фарбою, і Пайпер припустила, що одяг у кожній скрині був охайно складений та впорядкований за кольорами. Єдиною крихтою прояву свободи було те, як мешканці прикрасили особистий простір біля ліжка. В усіх були прикріплені різні плакати з тими знаменитостями, що їм здавалися найбільш привабливими. У декого були ще й особисті світлини, однак здебільшого висіли актори, співаки і таке інше.
Пайпер сподівалася, що не побачить «ту саму афішу». Минув майже рік після виходу фільму, і вже, напевно, кожний мав розірвати той старий плакат і прикріпити щось нове. Однак дива не сталося. Вона помітила один, на стіні поруч із прикомірком, у центрі колажу з відомими серцеїдами.
Заголовок був кислотно-червоним: «Цар Спарти». Нижче афіша зображувала головного героя від колін — його оголену до пояса засмаглу шкіру, чітко окреслені грудні м’язи та шість кубиків пресу. Він був убраний лише в грецький військовий кілт та багряну накидку, а в руці тримав меч. Здавалося, його щойно натерли маслом. Коротке чорне волосся блищало, а суворим обличчям збігали цівки поту. Сумні темні очі дивились просто в об’єктив, наче мовляли: «Я вб’ю ваших чоловіків та одружусь із вашими жінками! Ха-ха!»
Найжахливіша афіша всіх часів. Пайпер з татом довго над нею сміялися, коли вперше побачили. А потім ця стрічка зібрала до біса багато грошей. Афіша була всюди. Вона переслідувала Пайпер у школі, на вулиці і в інтернеті. Вона стала «тією самою» афішею: найбільш ніяковою річчю в її житті. Авжеж, на ній був зображений її батько.
Пайпер відвернулася, щоб ніхто не подумав, що вона витріщається на афішу. Можливо, коли всі підуть снідати, вона розірве її, і ніхто нічого не помітить.
Дівчина спробувала зайняти себе, та в неї не було одягу, щоб його складати. Вона поправила ліжко й помітила, що зверху лежала та ковдра, яку Джейсон накинув їй на плечі минулого вечора. Вона взяла її та піднесла до обличчя. На жаль, від неї пахло димом, а не Джейсоном. Він був єдиним, хто поводився з нею щиро після визнання. Так, наче його цікавили її відчуття, а не тільки дурнуватий новий одяг. Лишенько, як їй кортіло його поцілувати, але він так знітився в її присутності, майже перелякався. Та хіба вона могла його звинувачувати? Вона тоді світилася рожевим кольором.
— Перепрошую, — почувся голос біля її ніг. Хлопець-прибиральник, Мітчел, повзав на всіх чотирьох, підбираючи обгортки від шоколадок та пожмакані записки з-під ліжок. Вочевидь, діти з будиночка Афродіти не були такими вже й стовідсотковими фанатиками чистоти.
Вона забралася з його шляху.
— Що ти накоїв, що так розлютив Дрю?
Він зиркнув на двері до ванної кімнати, щоб переконатися, що вони досі зачинені.
— Минулого вечора, після того, як тебе визнали, я сказав, що з тобою, може, не так усе й погано.
Не те щоб це був комплімент, однак Пайпер була приголомшена. Хлопчина з будиночка Афродіти дійсно став на її бік?
— Дякую, — промовила вона.
Мітчел знизав плечима.
— Авжеж, на здоров’ячко. Бач, до чого це призвело. Проте, як би там не було, ласкаво просимо до Десятого Будиночка.
Дівчина з білявими косами й брекетами підбігла до Пайпер з гіркою одягу в руках. Вона скрадливо озиралась на всі боки, наче несла радіоактивні речовини.
— Я тобі дещо принесла, — прошепотіла вона.
— Пайпер, познайомся із Лейсі, — мовив Мітчел, який продовжував повзати по підлозі.
