відбувається на вулиці, жестом запрошуючи мене. Я наблизилась.
У слабкому світі смолоскипа, який тримав у руці власник трактиру, можна було
розгледіти не багато. Але те, що побачили, було цілком достатньо.
Цілий натовп озброєних людей та не-людей. Й всі вони горланили, вимагаючи
впустити та обслужити - що власник негайно виконав. А що йому залишалося?
- Нічого доброго від них не очікуй, - промовив Террі. - Потрібно якомога швидше
збиратися та йти звідси.
- На дворі ніч! - нагадала я.
- Пам'ятаю. Але якщо хочемо залишитися неушкодженими і водночас допомогти
господарям мусимо збиратися зараз.
- Вважаєш, буде бійка?
- Звісно. Зараз розбійники напаряться, поїдять, вип'ють - і зажадають розваг. Тут,
звісно, є пара повій, але для такого натовпу замало. А з охорони, як ти пам'ятаєш, лише один старий дід. Карголи - хоча й великі воїни, але це в розквіті сил, а не коли з них пісок сиплеться. Тож, як тільки бандити вирішать, що їм повій замало, підуть шукати розваг серед прислуги та гостей. Окрім нас, гостей ще четверо: літне подружжя, та старець з хлопчиськом, років дванадцяти. З тебе, пробач, вояка не який, тому разом з господарем, захисників буде троє. Розклад - не на нашу користь, проте в мене є план. Але він приверне увагу стражників.
- Застосувати магію? - здогадалася я, навіть не образившись, що мене обізвали
нікчемою. Я вперше бачила ельфа таким зосередженим, що навіть марно сперечатися не було бажання.
- Так. Тож якщо не хочеш замість школи потрапити до тюрми, треба якнайшвидше
залишити це місце.
Й дійсно. Так як а ні я, а ні Террі ще не були повноцінними магами, нас могли
запросто затримати до з'ясування обставин, що змусили нас застосувати магію проти сторонніх. А це могло тягнутися не один день.
Хутко зібравшись, ми якомога тихіше дісталися конюшні. Але там нас чикав не
приємний сюрприз: біля наших коней крутилося двоє розбійників. Я від розчарування ледве не загарчала. Несподівано повз мене понеслась тінь, поклавши бандитів на землю за лічені секунди. Вони були живі, але без свідомості. За вбивство точно голову відрубають.
- Як ти їх! - захопленно вигукнула я, дивлячись на Террі. - Буде час - і тебе навчу, - пообіцяв друг.
- Було б добре.
Усередині, окрім розбійників, був ще один розумний. Онук старця, що ховався на
стозі сіна, дивився на нас з острахом.
- Чи є тут хтось, окрім нас? - запитав ельф.
- Немає. Всі в трактирі, - відповів той.
- Не знаєш, чи далеко до найближчого села?
- Ні. Менше туларка.
- Верхи їздити вмієш? Там є кого покликати на допомогу? - Так. Є. Там нещодавно дядько Окрест повернувся зі своїми друзями. Вони
залюбки допоможуть.
- Тоді бери будь-якого з коней бандитів і швидко їдь до села. Підліток не змусив себе довго вмовляти. Він хутко обрав одного з коней, накинув на
нього вуздечку та сідло, й вивів з конюшні. Я тільки-но рота відкрила, щоб побажати йому успіху, як кінь, піднявши хмару снігу, вже зник в ночі. В голові лише промайнула думка: хоч би вони нічого собі не зламали в пітьмі на такій швидкості.
Ми також не стали гаяти дорогоцінний час. Осідлавши наших коней, Террі почав
чаклувати.
Його сині очі побіліли, змагаючись з білизною шкіри обличчя. Мені ж дуже
захотілося спати, але я втрималась.
Атарільдо чаклував хвилин десять. Ніколи б не подумала, що чаклування потребує
стільки часу.
- Тепер вони просплять до самого світанку. Якщо, звісно, їх раніше ніхто не
розбудить. Їм навіть захисні амулети не допоможуть. А зараз - хутчіше звідси. Не бракувало, щоб і нас разом із ними затримали.
Я погодилась. Лише запитала друга, чи не втратить він свідомість. Той мене
впевнив, що з ним буде все добре, я на це дуже сподівалася - бо якщо він все ж знепритомніє, доведеться спати на снігу, під першою ж ялинкою.
- Ята. Ята. Ята, прокидайся! - розбурхував мене повний енергії ельф. Ми приїхали до Терліна пізно ввечері, втомлені та голодні. Тільки-но моя голова
торкнулася подушки - я негайно заснула, незважаючи ні на що. А це невгамовне чудовисько розштовхало мене ще до світанку. Обережне ставлення до Атарільдо зникло, того я могла розслаблено спати вночі, не боячись підстави.
- Пожежа? Потоп? На нас напав табун скажених бджіл? - інколи з недосипу я могла
й незадоволено бухтіти. Прикидатися, що ще сплю було марно - у мого друга вистачить наглості й снігом вмити.
- Ні.
- А що тоді?
- Нам пощастило. В одного аристократа половина охорони злягла з отруєнням, а
йому терміново треба в Гаркров.
- І яке до цього відношення маємо ми? Не через нас серунець же напав на охоронців. - Звісно, нашої провини немає, - чесно відповів ельф. - Але нам потрібні гроші. - Ти пропонуєш піти до них і запропонувати себе в ролі охоронців? - Так.
- Хм. Гроші зайвими ніколи не бувають. Але є два “але”. - І які?