- Перше. Як ти сам оголосив, аристократу потрібні охоронці. А який з мене
охоронець - ти й сам на днях казав. Я ще ж зі зброєю навіть не на “ви”. Того й дивись - сама себе пораню.
Ельф тяжко видихнув, а я продовжила.
- Друге. Тебе розшукують твої родичі, зустрічі з якими ти не зрадієш. Сумніви я добре посіяла. Нещодавно - а точніше, попередньої ночі - друг
прокинувся блідий, переляканий та спітнілий. Я й не знала до цього, що ельфи пітніють.
- Кину руни, - зважившись покласти вибір на долю, сказав Террі та поліз до кишені,
де в нього лежав мішечок з рунами, вирізьбленими на маленьких напівпрозорих камінцях, хоч гадання таким шляхом не було притаманне його расі.
Потрусив мішечок, щоб руни добре перемішалися Террі дістав їх та міцно стиснув в
кулаку. Промовив питання, після чого дихнувши на камінці, легенько підкинув їх в повітря.
- Хм, - хмикнув ельф, коли руни впали на мою ковдру. - І що вони означають?
- Дорога в Гаркров буде легкою, - відповів він і знову підкинув руни. - Навіть
хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими - значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.
- Ну що там? - не витримала й запитала я.
- Усе. Все буде добре.
- Я чую у твоєму голосі “але”.
- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу. - Чию?
- Твою. Дракони застуджуються?
- Поняття не маю. Сподіваюсь, що ні.
- Може спину потягнеш? - припустив друг.
- Що гадати, якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча
цього разу “але” було більше аніж завжди.
- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти, головне, свої чудо-
мечі дістань, а можливаості продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися, не буде.
Мені захотілося кинути в нього чимось важчим аніж подушка, але на щастя друга
відповідного нічого під рукою не було.
***
Ми виїхали з першими променями Серін, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу,
каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі я навчилася дрімати в сідлі без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Тож раптова зупинка ближче опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.
- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим. - Нам назустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розминутися на дорозі. - Більше схоже на засідку.
- Є таке.
- А ти казав, що дорога буде легкою.
- Так і буде, повір мені. Але про всяк випадок приготуйся. - Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони. - Ми напоготові, - запевнив ельф.
“Приготувались” - це голосно сказано, бо я щіро сподівалася, що якщо це засідка, то
мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровезної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той утече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.
Попереду дуже голосно сперечалися- настільки, що мені навіть не доводилось
прислухатися.
- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я
навіть слів таких не знала.
Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є? Зимові
птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все. Більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Тож я повернулась до того, що відувалось на дорозі.
І ось тут вирішала, що збожеволіла - бо чула кожну другу фразу у повторі як із
бочки. Від переляку почала уважно прислухатися - і зрозуміла. Частина того, що я чула, була думками! Телепатія! Прокинулась! Ось яку “хворобу” передбачив Атарільдо. Тепер залишається лише зрозуміти, як її контролювати. Але стало зрозуміло: це не засідка.
- Знову заснула? - запитав підкравшись ельф. Він щойно розмовляв з одним з
охоронців аристократа.
- Ні. Я чую думки. Й від цього голова розколюється, - негайно поскаржилася своєму
партнеру.
- Неочікувано. Зазвичай телепатія прокидається або в ранньому віці, або вже в
досвідчених магів. Спробуй розслабитися та відволіктися. Це повинно допомогти. До того ж, з санками, які потрапили в яму, вже розібралися - зараз продовжимо шлях.
Я кивнула на знак згоди й знову спробувала зосередитись на звуках гаю. Допомогло
не дуже - я продовжувала чути, як селяни лають аристократа, а той у відповідь шкодує, що не можна всіх перевішати. Жах.
Лише один з охоронців радів нашій зупинці - без якихось додаткових думок. Дивно.
Наступний трактир викликав у нашого наймача чергову порцію відрази, яку він
старанно приховував під маскою байдужості.
- Як самопочуття? - запитав мене один з охоронців, підсідаючи до столу, за яким я
вже встигла влаштуватися, очікуючи Террі.