пророчий сон. Та не встигла Серін наблизитись, до горизонту як погода з ясної та морозної перетворилася на похмуру та вітряну. А згодом повалив такий густий сніг, що витягни руку - й кінцівки пальців не побачиш. Довелось довіритися моєму компасу, який привів нас до найближчого хутора.
Постукавши у ворота, ми не одразу, але все ж таки дочекалися, поки нам відчинили. - Чого треба? - запитав середніх років чоловік.
- Хуртовину перечекати, та їжі купити, - відповів Террі, при цьому не зводячи з
господаря погляду своїх вже білих очей.
- В хату не пущу. В конюшні перечекаєте. Їжу туди вам принесуть. З кожного - по
три ассіма.
- П'ять за двох. І їжа має бути свіжою, - вніс свою пропозицію ельф. - Домовилися. Йдемо, покажу, де вам належить перечекати. В конюшні було темно, холодно і майже порожньо. В кутку сиротливо стояв стіг
соломи. І на цьому спасибі. Отримавши від ельфа чотири ассіма, господар залишив нас, а я стала розмірковувати як зігріти приміщення.
- У снігу було б гірше, - виніс вирок друг. - Заводь коней, будемо розташовуватися.
Принаймні можна спати на соломі. А от коней нею годувати не раджу.
- Отруюються?
- Ні. Лячно уявити скільки за неї зажадає господар. Я ледь вмовив його нас пустити
й ціну скинути. Такого жадюгу ще не зустрічав.
- Знову вимушена зупинка - невідомо на скільки.
- Нічого. В нас ще є п'ятдесят днів. За моїми розрахунками, будемо вчасно. Ми розсідлали коней та витерли їх насухо. Опісля дістали ковдри та почали
вмощуватися, коли двері зі скрипом відчинилися, і в компанії зі снігом, до конюшні увійшла молода дівчина.
- Доброго вечора! - проспівав високий голос. - Ось ваша вечеря. - Мені в руки
встромили кошик, накритий рушником. - Якщо ще щось буде потрібно - кличте.
При цьому вона не зводила з ельфа погляду. Я впевнена: якби мене тут не було б,
вже тягла хлопця в сторону стогу. А так - я тільки заважала. Емпатія працювала виправно, на відміну телепатії, що заснула не відомо на який час.
- Вона на тебе око поклала, - сказала я другу, після того, як дівчина пішла. - Сподіваюсь, вночі нас ніхто не потурбує.
- Чого?
- Не подобається вона мені. Від неї тягне чимось… темним. - Темним? Це як?
Друг почав пояснювати, що відчував не лише хтивість, а й не добрі наміри. Та якби
моя телепатія знову була б активною, я б змогла більш ретельно дізнатися, що планує дана діваха. Після таких слів захотілося, щоб дар знову прокинувся. Але згадавши скільки від нього не зручностей, вчасно схаменулася. Без чужих таємниць обійдусь.
- Давай краще подивимося, чим нас годують.
Всередині були шинка, тушкована капуста, хліб, декілька яблук та невеличкий
глечик з елем. Не багато, але вистачить, щоб приборкати урчання в животі.
Різкий порив крижаного вітру змусив нас з Террі прокинутися в пошуках причини
дискомфорту.
- Де?!! - кричав господар, стоячи над нами та розмахуючи батогом.
- Що - де? - запитала я, в спробі з просоння усвідомити чого від нас потребують. - Фрося де?!!
- Хто? - це ми вже в один голос з ельфом.
- Донька моя! Де вона?!!
- Та вдома, напевно. Де ж їй бути посеред ночі, - відповіла я. - Нема! Нема її!!!
- Як бачите, тут її теж немає. Якщо не вірите - можете самі в цьому переконатися, -
запропонував Террі вставши зі стогу, протягнув мені руку, допомагаючи піднятися.
Розгніваний чоловік тицьнув смолоскип жінці, що його супроводжувала - скоріше за
все дружині, та почав розкидати солому.
- Нема!
- Ми вам про це одразу сказали.
- Що ви з нею зробили?! Зізнавайтесь, нелюдські виродки! Ось тут він палку перегнув - й в мене миттево відріс хвіст, яким я, погрожуючи,
почала розмахувати зі сторони в сторону. Навіть, що потім знов буде потрібно одяг ладнати мене не зупинило. Ох, не зберегти мені цю таємницю. Не зберегти.
- Ми. Вашу. Доньку. Не чіпали. Й бачили. Усього. Один. Раз. Коли. Вона.
Приносила їжу. Все. Більше. Сюди. Вона. Не заходила.
Відокремлювала кожне слово. За час мандрування, як нас з Атарільдо тільки не
називали, але чогось слова саме цього мужлана в мене викликали таку реакцію. Захотілося не лише, щоб він забрав назад свої слова, а й удавився ними. Мабуть, через емпатію передалась його агресія. Не знаю, чим би все скінчилося, якби в мою долонь не встромилися мої ж пазурі. Це трохи допомогло охолодити запал, і голів відривати більше не хотілося. Так і до повної трансформації не довго.
- Геть! Забирайтесь звідси! Негайно! - волав господар, навіть не підозрюючи, в якій
небезпеці він перебуває.
- Добре, ми їдемо, - погодився Террі та почав займатися кіньми. Я тим часом почала
збирати наші речі, в які ми були загорнуті, як у кокон, щоб не змерзнути.
Сніг більше не йшов. Хмари розійшлися, дозволяючи добре роздивитися зірки та
майже повний супутник, що світив досить яскраво, щоб продовжити шлях.
- Зате зекономили один ассім, - пробуркотіла я. - Як гадаєш, куди пішла його
донька?