- Хотілося б вірити, що втекла на побачення зі своїм коханцем. Але, боюсь, це не
так, - відповів Террі.
- Не так? Ти знов щось знаєш та від мене переховуєш? - Ні. Он бачиш на снігу відбитки підошов? Якщо проїхати за ними, то дізнаємося
куди вона поділася.
- Це нам по дорозі, - подивившись на компас, упевнилась я. - Тоді рушаймо. Але не дуже поспішай. Не подобається мені ця діваха. Дівчина з дому пішла сама, але невдовзі її хтось зустрів, й далі вони вже пішли
вдвох. Через деякий час сліди привели нас до невеликого гаю, де за деревами виднілось вогнище. А ще мого носа торгнувся сморід обгорілої плоті. Ми з Террі ризикнули підійти ближче. Дівчина, в компанії ще п'ятьох жінок, стояла навколо вогнища, на якому догорали чиїсь залишки. Та це було не все. Вся шестірка голосно й пронизливо читала щось схоже на заклинання на незнайомій мені мові. Як тільки я розібралися з письмом - Террі почав вчити мене дельфійській - тому була впевнена, що заклинання читалось не на ній.
- Темні відьми, - пошепки сказав Атарільдо, - ходімо звідси. Тут наша поміч вже не
знадобиться.
Й ми пішли. Тихенько - навіть сніг не скрипів. Хоча жінки так були зосередженні на
ритуалі, що, мабуть не помітили б й лавину.
- Темні відьми, - знов повторив Террі, коли ми вже їхали по шляху, - дуже рідкісне
явище в цій частині світу. Їх майже всіх переловили інквізитори одразу після закінчення війни. Їх навчання - під забороною смерті. Ми щойно бачили обряд збільшення сили - точніше, його завершення. Частину, де жертва була ще жива, а її кров пили, ми пропустили.
- То був розумний?
- Цього разу - ні. Якась худоба. Але не виключно, що іншимо разом буде розумний. - Нащо вони це роблять?
- Щоб збільшити свою силу. Це як наркотик: спробуєш раз - більше не можеш
відмовитись.
- Жах. А світлі відьми існують?
- Ні, існують просто відьми. Вони навіть навчаються в школі магії, надаючи
перевагу таким дисциплінам як травництво, знахарство, зіллєваріння та зцілення. Хоча іноді “світлими” називають відьом, які звертаються за силою до богів.
- А до кого звертаються темні?
- До…, - почав ельф і замовкн. - Навіть не знаю, як пояснити. Ніколи не цікавився
цим питанням, і схоже, даремно. Вони звертаються до темних сил - тих, що приносять безлад та біду в наш світ. До демонів. Як буде час - розповім тобі про місцеву релігію, може вдасться внести ясність. Бо ми, ельфи, віримо зовсім в інше, хоч і мешкаємо в цьому світі вже не одну тисячу років. Я ось про що думаю: про цих відьом потрібно розповісти першому зустрічному законнику. Але навіть не знаю, як діяти, щоб не привернути до себе зайвої уваги.
- Я знаю.
- Й як?
- Ми напишемо листа до ерла Геннорга, а вже він хай розбирається з цим усім. - А як ти той лист збираєшся йому відправити?
- В Норгерді в нього є будинок, і там завжди мешкає прислуга, яка постійно тримає
зв'язок з господарем. Ось вони листа передадуть.
- Так просто? Повіривши на слово? Й звідки ти знаєш про маєток? - Хелм розповів. А ще він розповів, що потрібно робити, якщо знадобиться
допомога. Потрібно лише сказати пароль.
- Схоже не даремно ти з ним стільки теревенила.
- Отож.
- Тоді так і зробимо. Якщо звісно, раніше не випаде нагода. - А Фрося не втече з дому.
Зійшовшись на цьому, ми продовжили шлях.
***
Але злогоди на цьому в цю ніч не закінчились.
Коли небо на сході тільки пофарбувалося в рожевий колір, нам назустріч вийшло
троє, перекривши собою дорогу. Ще двоє з’явилось позаду. А ось й грабіжники яких ми досі дивом уникали.
Я почула їх раніше, аніж побачила. З ранку не встигла скористуватися маззю, а від
розбійників смерділо немитими тілами та кислим пивом. В руках вони тримали доволі важкі на вигляд сокири.
Моєму досвіту у фехтуванні за ці дні ніде було набратися - не відкривши при цьому
ерлу мою незграбність. Тому навіть не уявляла, як можу допомогти другові в цій ситуації.
Але сталося те, чого я зовсім не очікувала. Я настільки розлютилася від
усвідомлення власної нікчемності, що відбулася часткова трансформація - про яку мені потім розповів гостровухик. Я ж себе зі сторони не бачила, лише покриті лускою руки.
На розбійників це справило жахливе враження. Особливо коли з-під плаща полізли
крила, розірвавши на спині весь одяг. А я ще про штани хвилювалася…
- Ята, досить, - дуже тихо сказав Террі, поклавши руку на моє плече. - Вони вже
добре налякані. Їдемо звідси. Добре?
Я кивнула головою у знак згоди, бо не змогла вимовити жодного слова.
Ельф, однак, взяв Діра під вуздечку та повів з недоброзичливого місця якнайдалі. Ми їхали мовчки близько години, поки я не відчула, що знову можу говорити. - Зачекай. Давай перепочинемо, - попросила я хрипким голосом. Ельф негайно зупинився та подивився мені в очі.
- Знову сірі, - сказав він.
- Хто чи що сіре?
- Очі. Ще трохи й будуть як срібло.
- А які були?
- Чорні. Як ніч у печері. І луска майже цілком зійшла. І волосся знову з’явилися. У сенсі - з'явилися знову?