потрібну місцевість, а не бігати кожного разу між дверима та каміном. На жаль, в інші місця доступу не було - їх потрібно було вручну відкривати. До речі, після прочитання заклинання руни зникли, а замість них утворився орнамент із квітів.
Увечері я привела Самідіра з платної конюшні, а з “Червоного Яблука” принесла
вечерю, та ми з домовим влаштували свято на честь новосілля.
Я витратила ще два дні та жменьку срібників, купуючи все необхідне для
комфортного життя в будинку - від круп до подушок. А сьогодні вперше наважилася вирушити на розвідку цієї місцевості. Компас був зі мною, тому я не боялася заблукати. Тільки іноді здригувала, коли місцеві - живі чи не дуже - істоти шуміли у лісі. А от Самідір був спокійним, що добре впливало на мене.
Приблизно через годину продирання крізь кучугури та буреломи ми раптом вийшли
до руїн. Там я вирішела зупинитися, щоб розім'яти ноги та зробити ковток ще теплого чаю з фляжки, схованої під курткою.
- Як вважаєш, вони не небезпечні? - запитала я в Діра, вказуючи на руїни. Кінь, звісно, відповісти не міг, лише тицьнув носом у моє плече. Сприйнявши це за
схвалення, пішла на розвідку пішки: я попереду, Дір - за мною.
Колись це, мабуть, було гарне місто. Зі своєю історією, легендами, звичаями. Але
зараз - лише голі стіни без дахів, із чорними проваллями вікон. Все, що залишилось від будинків.
У всьому цьому мені вдалося знайти відносно цілу споруду. Вона мала дах та
скошені кам'яні двері, щілина в яких дозволяла проникнути до всередини. А от чого не було - так це вікон, навіть натяку на них. Лише стіни в павутині, сторічний пил та сніг біля входу. Найбільш всього воно нагадувало склеп.
Попри все це, я наважилась на самостійний огляд. Діставши сірники, запалила
смолоскип, взятий на всяк випадок за порадою домового. І добре, що послухала: усередині було темно, наче в сраці троля. Наскільки там темно - й гадки не мала, та так завжди висловлювався Террі.
Інтуїція мене не підвила - це дійсно був склеп.
Навпроти дверей, біля дальньої стіни стояв вівтар. Уздовж інших стін тягнулися
ряди кам'яних химер різних видів. Стельова ліпнина давно відвалилася й тепер лежала на підлозі разом із поваленими колонами, заважаючи пересуватися.
Від несподіваного шурхоту я перечепилася й, впавши, болісно вдарилася носом об
камінь. Й, звісно, пішла кров. Хустинка з собою була - десь глибоко у внутрішній кишені куртки. Поки шукала, переді мною з’явилася висока фігура, загорнута з голови до ніг в ганчірки, що різко тхнули цвіллю.
- Кров… - застогнало воно, простягаючи до мене кісткову руку. Від руки я ухилилася, але істота, незважаючи на весь хворобливий вигляд,
виявилася напрочуд спритною - наче хижак на полюванні. Я й оком не встигла кліпнути, як її обличчя опинилось впритул до мого, а шорсткий язик облизнув з мене кров.
Істота на мить відступила, а потім знову прошепотіласказала: - Кров… - і її очі запалали червоними, а потмі потяглась знов до мене з наступним
словом. - Ще.
Я вже почала вкриватися лускавками для захисту, як тіло створіння скрутило
судома, та вона голосно завило. Відскочивши від мене, створіння почало носитися склепом, натикаючись на стіни.
- Що?!! Що ти зробила?!! - волало воно все голосніше й голосніше. А після чого,
повністю ставши чорним туманом, розчинилося у повітрі.
Ось тут я відмерла. Озирнувшись по сторонах, та не став більше ризикувати,
поспішила залишити склеп.
Діра на місці не опинилося, але, слідуючи слідам, залишеними ним, знайшла свого
коня за два квартали - на площі, де в центрі була триметрова статуя чоловіка без голови.
- Ти де був? Що, якби мене з'їли? - запитала в коня.
Він подивився на мене своїми величезними каріми очима й сором'язливо відступив
убік.
- Гаразд. Йдемо додому.
Сівши в сідло, ми якнайшвидше залишили руїни позаду.
***
- Швидше за все, це був вампір, - вніс вердикт Коша, наливаючи чай у чашки. - Вампір?
- Ну, так. Він, мабуть, пив кров тварин у лісі. В іншому випадку ти б з ним не
впоралися.
- А я й не впоралась. Стояла, як статуя в музеї. Він сам втік: спробував мою кров,
закричав й став туманом.
- Туманом, кажеш, - Кога на мить замовк, замислився замовк, але все ж простягнув
чашку та уважно на мене подивився. - Ти у нас дракон. Цікаво виходить.
- Що в цьому цікавого? - запитала я, прийнявши напій. - А те, що твоя кров - не проста. Отже, вампіра чекає несподіванка. Я більше не
можу сказати, бо не знаю. Їх, вампірів, свого часу винищували натовпом. А ті ще швидше розмножувались.
- Їх й зараз знищують?
- Звичайно. Вони включені до напіврозумних немерців. Якщо ще десь залишились,
звісно. Бо наскільки мені відомо, сьогоднішній випадок не враховуємо, про них років двісті ніхто не чув.
Я замислилась. Одна з дівчат, які потрапили зі мною крізь портал, теж була