Та вампіру моє запрошення було не потрібне - уже уплітав смажену ковбасу за
обидві щоки, й здавалося, ковтав, майже не жуючи.
- Як смачно... Давно такого не їв.
- Давно - це скільки? - запитала я, простягаю фляжку з узваром. - Не пам'ятаю. Ще до сну.
Вампір, вгамувавши перший голод, став їсти більш обережно, ретельно
пережовуючи.
- Дивись, з довгого голоду переїдати шкідливо.
- Я їв. Нещодавно.
- Мій бутерброд?
- Його теж.
Я насторожилася й, про всяк випадок, почала частково покриватися лускою. - Кролів багато. Але сире м'ясо не смачне, - продовжив вампір. Трохи заспокоївшись, почала розглядати співрозмовника. Біле волосся, що
розсипалося по спині, діставало, напевно, до колін. Шкіра мала трохи сіруватий відтінок і виглядала пергаментною. Очі - червоні. Гострі зуби та пазурі. Сам високий, приблизно як Террі, але худий - скелет можна вивчати. Весь закутаний в обшарпану тканину невизначеного кольору. Як не мерзне?
- Чого тобі? - запитав він, помітивши мою зацікавленість. - Думаю, як тобі не холодно?
- Холодно?.. Так, часом стає дуже холодно. Та зараз мені тепло. І як це розуміти?
- Як тебе звати? - Вирішила продовжити розмову. - Я Ятаар Ольше. - Вальдегор Та... Ка... Не пам'ятаю як далі.
Від усвідомлення цього він розлютився, навіть шматок каменю від вівтаря відламав.
Нічого собі сила?!
- Ти мене не боїшся. Чому? - запитав вампір.
Замість відповіді я повністю вкрилася лускою. При цьому випустивши хвіст та
крила. У новому одязі, зшитому спеціально, це можна було зробити без втрат.
- Ти дракон! Ось чому твоя кров на мене так подіяла! - Як так?
- Я тепер не боюсь сонячного світла. Можу їсти звичайну їжу. Не втрачаю контролю
над собою від запаху крові. До того ж, я знову почав відчувати холод та тепло.
- Але ж її була зовсім крихітка.
- Схоже, цього вистачило для змін.
- А це так на кожного вампіра буде діяти?
- Не знаю, але на Вищих - точно.
- А ти знаємо “Вищий”?
- Так. Був. Але після того, як спробував твоєї крові, й сам не знаю хто я. - А як тут опинився?
- Не пам'ятаю. Я прокинувся в цьому склепі від чиєїсь магії. Я навіть здогадуюсь, чия це була магія - я тоді якраз зняла печатку-захист з домівки. - Приходь завтра після полудня до будинку. Пригощу ще їжею. - Прийду, - погодився вампір й знову зник чорним туманом.
- Забери свого фамільяра! - попросив вампір, сидячи на дереві. - Якого свого фамільяра? - запитала я з сусідній гілці дуба, куди нас загнав
здоровенний вовк.
- Та ось його, - відповіла той та вказав на звіра.
- Це не моє… - й заткнулась. Щось знайоме було у цьому вовкові. Темно-коричневе
хутро, пісочні підпалини на лапах, хвості та грудці. І запах. - Самідір?
Звір перестав скалитись й дружно замахав хвостом. Так! Так! Так ось якого коня мені підсунув ельфятишка. Фамільяра! Але ж це…
здорово? Мабуть.
Обережно спустившись, я підійшла до екс-коня й погладила його. - І як тепер на тобі їздити? Куди сідло кріпити? - Запитала я у хвостатого, а сама
прикинула розміри вовка. Якщо трохи підігнути ноги, то цій подобі цілком може замінити коня. А ще його зараз буде легше переміщати між Лісом та містом. Тягти коня до крамниці, те ще задоволення.
на вовка не дозволило йому спуститися.
Як незручно.
- Самідір! - спробувала заспокоїти звірюгу, коли зрозуміла, що для мене небезпеки
немає. - Це наш гість. А з гостями слід поводитись чемно.
Дір уважно подивився мені у вічі, лизнув щоку й побіг до будиночка. - Можеш спускатись.
- Ти не казала, що маєш імперського фамільяра.
- Сама не знала.
- Як це - не знала? Тобі коли його продавали, хіба не сказали? - А я його й не купувала. По дорозі знайшла. Нічийного. Мені потрібен був кінь - от
і порадили взяти до себе.
- Неймовірно. Той, хто тобі його порадив, мабуть, трохи схиблений. - Друзів ображати не дозволю.
- Я не хотів образити. Просто здивований. Хто в цьому світі не впізнав імперського
фамільярна драконів?
- Ельф.
- Ельф?!!! Цікаво… А скільки йому років? Мабуть, ще дитина. - Та ні, дорослий. Дев’ятнадцять виповнилось торік. - Ельфи ж безсмертні, тому дев’ятнадцять - це ще підліток. - Сказав той, хто навряд чи набагато старший.
- Десь так... Тобто, ти інші форми ти ще не бачила? - запитав вампір, повертоючись
до теми фамільяра.
- А будуть ще?
- Будуть. Їх десь сім.
- І чим мені його тепер годувати? - це питання було адресоване швидше самій собі,
ніж гостеві.
***
З того самого дня Гор, так скоротили ім'я вампіра, став частим гостем у нашому
домі. А незабаром він й зовсім переїхав - бо ночувати в снігу, навіть у новому одязі, стало неможливим через нормалізовану чутливість до температури.
Сьогодні Вальдегор уперше наважився пройти через портал у Маг-Рівік. Майже за