- То ви та дракониця, що взимку вступила до школи, - здогадався Німідор. - Про вас розповідав магістр Лавер. Це може бути поясненням, чому ви бачите нижчих демонів. Але й про них також мовчіть. Збережете цю таємницю? От і добре. Тоді на сьогодні вільні. Якщо ви нам знадобитесь - де вас можна шукати? В гуртожитку школи?
- Ні. Я мешкаю в Торговельному Кварталі. Сірий провулок. Колишня крамниця “Лист здоров’я”. Або в крамниці “Чистий Кристал”. Ще можу бути в таверні “Ситий Ведмедик”.
- Як багато місць.
- Я після школи працюю на двох роботах.
- Зрозуміло. А ще одне прошу: поки суд не завершиться, з міста не відлучайтесь.
- Не буду, - запевнила я трохи здивовано. Цікаво, а хто ж за мною стежить якщо в Вежі не володіли цією інформацією? Невже особисто сам декан?
- От і домовились.
Розпрощавшись, мене до Улли провів Нолан, що весь цей час очікував під дверима. Дорогою ми, вже за традицією, мовчали. А я йшла та гадала, що сказати подрузі про свої пригоди в Вежі. Таємницю розкривати ж не можна. Тяжко зітхнувши я зрозуміла одне: вірус “Олдрі” все ж таки заразив мене.
Учора до міста прибули жерці для суду над темними відьмами. Мене, як свідка, не викликали, що цілком влаштовувало, бо як вклоняються демонам саме ці жінки не бачила, той розповідати було нічого. Сьогодні ж, у місті, після обіду назначена їхню страта, на яку подивитися зібрався цілий натовп. Наче інших розваг не існує.
Я ж, своєю чергою, після роботи в “Кристалі”, намагалась якомога швидше дістатися додому та перейти до Дикого Лісу, щоб сховатися від шквалу емоцій.
Біль, відчай, страх тощо - усе, що супроводжує смерть. Не хочу потонути в чужих відчуттях, з якими артефакт навряд чи впорається. Він і зараз не завжди спрацьовував - чи то поступово слабшав, чи то мої здібності росли.
Та доля вирішила інакше. До мого дому залишилось декілька метрів, коли мене накрило хвилею чужих емоцій. Здавалось ще трохи - і я втрачу свідомість. При пам'яті все ж таки залишилась, а від падіння мене врятувала вчасна підтримка.
- Ти як? - запитав мене Віткар, міцно тримаючи за лікоть.
- Вже краще. А що ти тут робиш?
- Вистачило б й простого “дякую”. Взагалі-то я тебе переслідував від самої крамниці. Мені не сподобався твій вигляд - Наче щось дуже бентежило. А потім ти почала падати. Це так страта на тебе вплинула?
- Так. Навіть не знаю, що гірше, фізичний біль відьом чи відчуття поразки - що не встигли завершити та стати настільки сильними, щоб досягти безсмертя. А ще - дивне задоволення від глядачів. Невже чужа смерть може нести радість?
- Ти вже настільки можеш відрізняти почуття?
- Інколи. Особливо коли вони такі гострі та…
Й замовкла. Бо побачила те, про що маю мовчати.
Три тіні демонів. Відьми померли, а їхні господарі вижили.
- Назви своє ім'я, - звернувся до мене один з них. - Справжнє ім'я.
- Нащо воно вам?
- Ми подаруємо тобі велику силу.
- Дякую, але й своєї вистачає. Не знаю, куди дівати.
- Ята, ти з ким розмовляєш? - запитав менталист. Хлопець, вочевидь, не бачив демонів, хоча дивився в вірному напрямку.
- А буде ще більше, - продовжив демон, навіть не звернув увагу на блондина. - Ти лише уяви: увесь світ вклоняється тобі.
Я й уявила - і одразу здригнулася від гидоти. Бути на вершині влади мені ніколи не хотілося. Це завжди зайві клопоти, ніякого вільного життя. Схоже, ці демони, не вміють вгадувати, чого дійсно потребує розумний.
- Йдіть геть! - голосно закричала я й розлютилася.
Сильно. Так, що захотілося спалити цих “дарувальників”. Що й не відкладаючи, зробила. Штовхнувши на землю Віткара прикрила його своїм тілом, щоб захистити від тієї прорви світла яку начарувала, щоб знищити демонів.
- Що за?…
- Цілий? - перебив, запитала я блондина.
- Так. А що це було? З ким ти розмовляла? Кого бачила?
- Вибач, але я не можу відповісти на ці запитання - заради твоєї ж безпеки.
- Це Ліфост тобі наказав тримати язика?
- Майже. Ви знайомі? Звісно, ви ж обидва аристократи. Хоча б чути один про одного повинні. Благаю, не запитуй про те, на що все одно не дам відповіді. Я й так заплуталась.
- А пану ерлу розповіси про все.
- Повір, про те, що щойно відбулося, взагалі хочеться, щоб знало лише двоє. Але цьому було ще два свідки. Один мовчатиме, а от інший уже сам докладає своєму господарю.
Я розгубилася, бо дійсно не знала, що з цим робити далі. Добре, що Айвер бачив усе сам от і розповість Ейсроку в деталях. Чи не добре? Потрібно з цим як найшвидше розібратися. Тому замість того, щоб піти додому, я направилась до Вежі, сподіваючись зустріти Німідора. Віктар пішов слідом. Заважати чи відмовляти не стала.
***
Ельф був на місці не сам, а в компанії з ерлом Генноргом та магістром Ванліром. Від несподіванки я знов розгубилася - розповідати про це при третьої особи в планах не було.