- Немає. Я навіть гадки не мала, що можу так впливати на розумних.
- Навіть порадити не можу, який найкраще підійде для вас. Але з цим треба щось робити. Краще зверніться до досвідченого артефактора - наприклад до магістра Шиппера, або будь-якого іншого майстра в місті. І не зволікайте з цим. А поки я забороняю вам співати на своїх уроках. На жаль, в інший час я цього зробити не можу, але сподіваюсь на вашу відповідальність.
- Співати точно не буду, - запевнила вчительку.
Я й в минулому житті співала переважно наодинці. Мій голос мало кому подобався - завдяки йому навіть можна було визначати, як до мене ставляться. Якщо просили замовкнути - то негативно.
***
Завершивши розмову, я пішла відмивати руки від землі, коли почула знайомий неприємний голос Айші:
- Що я чула! Ти намагалася загіпнозувати своїх однокласників!
- Як же було добре весь той час, коли ти десь швендяла, - замість виправдовувань видала я. - Мабуть, вся школа відпочила. Почала жити нормальним життям. Радіти. Закохуватись. Навчатись. Досліджувати. Але ти повернулась - й зараз намагаєшся отруїти все світле, що тебе оточує.
- Про що ти говориш? Ти що збожеволіла?
- Я?! Ні. Це ти з глузду з’їхала від власної злоби.
І розсміялася. Голосно.
- Не смій. Чуєш, не смій на мене чаклувати.
- Айша, змирися: ти - непотріб.
- Не смій! Не смій! Не смій! - ніяк не заспокоювалась дівчина.
Її крики привернули увагу тих, хто проходив поруч на подвір’ї. Зібрався при цьому досить великий натовп. Але мені на нього було байдуже. Хотілося лише одного: довести цю мерзоту до сліз. Щоб вона валялась на землі та просила прощення у всіх, кого образила.
- Ята, досить!
Я відчула, як на мене впливають магією. Легка, холодна - мов потік води на розпечене чоло. Свідомість трохи хитнулася, але проясніла. Чужий спокій, проникнувши в мій розум, повернув до реальності. Віткар був блідий і на межі втрати свідомості. Я була здивована, що його сил вистачило, щоб змусити мене заспокоїтись. До цього це вдавалось лише Атарильдо. Ельф також прикладав не малих зусиль, але ніколи не виснажував себе цим. Наскільки ж сильним був мій друг?
- Дякую. Ти вчасно. Ще б трохи - й знаймо, що б я з нею зробила.
Згадка про Террі мене остаточно заспокоїла, тож я змогла звернути увагу на Айшу. Налякана дівчина, усвідомивши, що вільна від чужого впливу, негайно забігла до будови школи. Мені б побігти за нею навипередки до кабінету декана, але треба подбати про Віткара.
- Ти як?
- Вже краще. А ти не перестаєш дивувати своєю силою. Щотижня - якась новина.
- Я майже шкодую про це.
- Не треба. Твої очі вже знов срібні. Ти краще йди до декана.
- А як же ти? Тобі треба до цілителів.
- Он, Фіона біжить. Вона допоможе. А ти йди.
- Впевнений?
- Так.
- Залишаю його на тебі, - звернулась я до іллінкі, що щойно підійшла. - Впораєшся?
- Так. Звісно.
***
Айша вже задоволена сиділа в кабінеті Лавера. Але декан цим явно був не задоволений. Він явно був розлюченим на дівчину, хоча ретельно це переховував.
- Зачекайте за дверима, пані Бетерлі, я хочу поговорити з пані Ольше на одинці.
- Але...
- Ніяких “але”. Я вас вислухав? Вислухав. Прошу почекати за дверима.
Айша незадоволено засопіла, але вийшла. Я ж, недовго думаючи, зайняла майже рідний стілець навпроти столу декана.
- Що стало причиною втрати контролю над силою?
- Дістало. Просто дістало все. Особливо - постійні звинувачування та вигадані плітки. А тут ще ці демони..., - й запнулася: не вистачило все декану вибовкнути.
- Які демони?
Лавер пильно дивився на мене в очікуванні відповіді, але я вперто мовчала.
- Так діло не піде. Отже, почнемо з того, що мені відомо про ваше знайомство і з магістром Німідором, і з ерлом Генноргом. Також я знаю, що ви ходили на впізнання відьом. Отже, ви там щось побачили - і це недобре вплинуло на ваш рівень сили. Тому, якщо не хочете когось випадково вбити, розповідайте все. Інакше я вам не зможу допомогти.
Я уважно подивилась на декана та зняла сережку-артефакт. Прислухалась до відчуттів. Декан мені не брехав. Принаймні, я цього не відчула.
Зітхнула.
Мовчала кілька секунд, а в голові свербіла думка. Кому довіритись? Декану? Чи Німідору?
Ще один вдих. Повільний.
Підняла погляд і зустрілася з очима Лавера. Не кліпав. Не ховався.
Я прислухалася - рівне, трохи пришвидшене серцебиття. Без аретмії.
Потім вдихнула повітря - жодного страху, жодної злоби.
Рішення сформувалося само.
Вирішила.
- Демони. Я бачила, а потім поспілкувалась з нижчими демонами.
- Звідки ти знаєш, про демонів?
- Друг розповів. Ельф з Енаріона.
- Чим закінчилось спілкування?
- Я розізлилась та звільнила частину своєї чистої сили.
- Свідки цьому були?
- Так. Віткар Атгрем та Айвер, не знаю призвіща, охоронець ерла.
- У мене таке відчуття, що ви когось ще не назвали. Може, це таємничий друг, який ховається в вашому будинку?
Я аж смикнулася при згадуванні Гора. Декан це помітив.