[За цим послідувала] орація цісаря, яка була настільки незвичною, наскільки ж і непристойною. Деяка частина його слів лишилася мені незрозумілою, бо ж сей Поухатан говорив скоромовкою, та ще й до того ж ковтав слова. Обаче те, що я потрапив второпати, зводилося до того, що королиця ніякою королицею насправжнє не була, як і не належала вона до його харемниць, а була лиш його донькою на ім'я Покахонтас. Се ім'я їхньою мовою означає маленька чи та, у якої маленька та непроникна, і скидалося на теє, що тут йшлося не про її дівочу статуру, яка і навсправжки була тендітною, і не про її розум, бо ж збагнути, що у неї на умі, не склало б великого труда. Смисл сих слів радше відображав, хоча й доволі грубо, якусь виняткову фізичну ваду, а саме: її статевий орган був настільки маленький і делікатний, а тимпан був настільки міцний, що се робило його непроникним. Ся річ над усяку міру непокоїла цісаря, адже у його племени існував такий варварський звичай, що коли дівчина оддається заміж, дикун, який бере її за дружину, повинен наприпочатку неодмінно зламати сю перетинку, по чому вже судять, чи ж вартий майбутній чоловік своєї нареченої, власне, опісля чого і настають весільнії фестини. Сей Поухатан, як то нам сказали, кілько разів обирав зі свойого племени воїнів, які мали б пошлюбити сю Покахонтас, але кождного разу од церемонії потрібно було одмовлятися, бо хоч би яких зусиль вони докладали, жаден не потрапив позбавити її цноти, і у своїх спробах більшість з них при цьому завдали собі ран; тоді як правильним було б ранити її, завдавши якомога більшої шкоди, адже рівень сих пошкоджень і вважався мірою чоловічої моці. І оскільки дикуни мають звичай оддавати своїх доньок заміж у віці дванадцяти років, то се вже вважалося ганьбою, коли цісар має доньку шістьнадцяти літ, яка й досі ще ходить у дівках.
