— І мені, — розсміявся Ебенезер, — бо хоч поетом вона начебто й не була, однак про цю Покахонтас можна сказати, що коли порівняти її зі мною, то вона мусила б бути вдвічі незайманішою.
На Ебенезеровий подив, Берлінґейм у відповідь густо почервонів.
— Це не те, що я мав на мислі.
— Авжеж, я добре знаю, що не це; тебе цікавлять твої предки. Але те, інше питання — то не вульгарна допитливість; невинність, що пала, завжди річ повчальна, і світу ніколи не набридає слухати розповідь про це. І що тяжче таке падіння, то краще.
— Справді? — усміхнувся Берлінґейм, відновивши свою внутрішню рівновагу. — Прошу, розкажи мені, і який же урок можна з цього винести?
— Це доволі дивно, що нині я маю виконувати роль учителя, а ти мусиш бути учнем, — сказав Ебенезер, — втім, маю визнати, що цей предмет близький моєму серцю і я приділив йому чимало уваги. Мій висновок такий — людство дістає з подібних історій дві моралі: воно бачить падіння невинності або падіння гонору. Прообразом першого є Адам, прообразом другого — Сатана. Саме лише перше не містить у собі тої гостроти трагедії, яка є в другому: незайманиця, чиста і проста, як Покахонтас зі своєю дівочою болоною, є ані доброю, ані злою; їй тільки заздрять, як заздрили й Адаму ті, що вже пали. Вони потайки зрадіють, побачивши, як її сплюндровано, це все одно, як бідняки всміхаються, бачачи, як грабують багатія, — і навіть якщо ті, що пали, є доброчесними людьми, то хтозна, чи відчуватимуть вони до неї щось більше, ніж одволіклий жаль. Друга ж натомість є самою суттю драми, бо ж гоноровий чоловік завжди викликає наше захоплення; ми живемо, так би мовити, його тріумфами та через нього дістаємо очищення і вчимося внаслідок його падіння. Коли ми, засуджуючи Сатану, нагромаджуємо гори лихослів'я, хіба ж це не самих себе ми лаємо за те, що потаймиру захоплюємося його Небесним бунтом?
— Ці міркування здаються розсудливими, — сказав Берлінґейм. — Отже, з цього, чи ж не так, випливає, що коли ти на повен голос заявляєш, що відчуваєш відразу до цього капітана, то таким побитом ти лише ганиш себе, або ж ту частину себе, яка зичить йому успіху?
— Це поза всяким сумнівом так, — погодився Ебенезер, — за умови якщо критик із числа тих, що вже пали. Що ж стосується мене, то це все одно, якби діва стала вітати свого ґвалтівника, а лорд Балтимор став би тягнути руку за Джона Куда.
— Я так гадаю, що і те, і те не є неймовірним, але менше з тим. Я тепер скажу, що твоє власне падіння, щойно воно настане, неодмінно має бути славетним, оскільки ти зарівно і невинний, і гоноровий.
— І в чому ж то полягає мій гонор? — запитав Ебенезер, вочевидь, збитий з плигу тим зауваженням свого друга.
— Саме у твоїй невинності, яку ти підносиш над простий факт, зробивши з того якусь особливу чесноту. Присяй-бо, ти ставишся до неї з християнським благоговінням.
— Християнським у певному сенсі, — відповів Ебенезер, — хоча твої християни, за винятком святого Павла, виказували мало шанобливості до цноти у чоловіків. Вона цінується як символ — ні… як подвійний символ, що відсилає нас водночас до Єви й до Марії. У цьому й полягає її відмінність від головних чеснот, які, опріч самих себе, більш ні до чого не мають жодного стосунку: перелюб — то є смертний гріх, заборонений Божими заповідями, а от злягання, я гадаю, ні.
— Тоді незайманість є чеснотою побічною або допоміжною, чи не так, і вона варта меншого захоплення, ніж вірність? Я думаю, що й Мор не зміг би заперечити сього.
— Але ж пригадай, — наполягав далі Ебенезер, — я сказав, що поділяю це християнське почуття лише в певному сенсі. Я так міркую, що всі людські чесноти можна поділити на два види…
— Так, так, ми це вивчали в школі, — сказав Берлінґейм, який, здавалося, був уже готовий покласти край цій бесіді. — Ті,
