Усі ті речі, які б принизили будь-яку англійську леді, Покахонтас слухала з непідробною радістю; мій капітан також радо на се пристав (зрештою, у нього не було жадного иньшого виходу). Я, зі свойого боку, також був радий знову дістати бодай маленьке відроченє вироку, за яким мав би опинитися на каменюці різника; але оскільки дикуни були такої міцної статури, а мій капітан будови був хирлявої, я не бачив, як він може досягти тріюмфу там, де вони зазнали поразки, хіба що існувала якась дивовижна диспропорція, причім в обох випадках, між тим, що в них було видко очам звичайного спостерігача, і тим, що приховувалося. Скидалося на те, що моя доля залежала од долі мойого капітана, і тому я казав йому: «Боже поможи», — вважаючи, що краще вже завсіди слухати його безкінечні похвальби (які, поза усякими сумнівами, послідують за цим), аніж забруднити своїми мізками палиці сих дикунів, бо ж саме така доля і чекала на мене у разі, якщо його спіткає невдача. Сей хтивий герць було призначено на сьвітанок, і він мусів відбутися там, де в них було щось схоже на громадський пляц, що був перед хижою цісаря, й усім мешканцям наказали бути присутніми при сьому. Лише сього одного було б доста, аби одбити бажанє у простого чоловіка, до яких належу і я, котрий зазвичай поклоняється Венері (я й сам роблю се у такий ярміс) на затемненому ложі без зайвих сьвідків; обаче мойого капітана се, видко, анітрохи не бентежило, і, щиро кажучи, він, здавалося, навіть прагнув вчинити сей спробунок привселюдно. Се, я так гадаю, може бути відповідною мірою його свинської натури, адже якщо джентльмен і вимушений навсупір своїй волі вчинити якусь бридку річ, то він її сповнить якомога скоріше, не привертаючи зайвої уваги, якщо се тілько можебна річ, тогди як повійник і дурень зчинить навколо себе галас, приваблюючи погляди всього сьвіту до своїх безглуздих учинків і розбещености, і нігди не заспокоїться, доки не матиме глядачів, що спостерігатимуть за його витворками…
[
— От дідько, це ж треба — урватися на такому місці! — скінчивши читання скрипту, вигукнув Ебенезер і поквапився знайти Берлінґейма. — Там більше нічого не було, Генрі?
— Жодного слова, присягаюся, бо ж я прочесав геть усе місто в пошуках решти.
— Але ж, бігме, хтось же має знати, що там відбулося далі — чи ж сповнив свою обіцянку цей паскудник Сміт, і чи вдалося твоєму предку зберегти своє життя.
— Ну, що ж, — відповів Берлінґейм, — принаймні нам відомо, що їм обом вдалося врятуватися, бо того ж таки року Сміт вирушив досліджувати Чесапіцьку затоку, а Берлінґейм повинен був записати цю оповідь. І, крім того, якщо я не байстрюк, то він неодмінно мусив би згодом одружитися, бо ж у цій оповіді він жодним словом не обмовився про свою родину. Їй-бо, Ебене, я не можу передати тобі, як мені кортить взнати решту.
