Мої… страхи, як се досить швидко з'ясувалося, були небезпідставними. Цісар подав знак, і три ґевали-дикуни миттю вхопили мойого капітана. Невважаючи на його протести, які були доволі голосними, його привели до ложа Поухатана і там поставили навколішки. Дикуни поклали його голову на дві великі каменюки, що лежали там не без певної мети, і, вхопивши жахливого вигляду бойові палиці, вже були ладні вибити з його голови ті дрібні мізки, існування яких допоминався мій капітан, якби в сей самий мент, на превеликий мій подив, в сю справу не втрутилася сама королиця. Підбігши до сього вівтаря, вона кинулась усім своїм тілом на капітана і, звертаючись до Поухатана, вирікла, що вона радше стратить свою голову, аніж дасть їм розчерепити його. Якби я був на місці цісаря, то зізнаюся, скарав би їх обох на горло, позаяк немає жадних сумнівів у тому, що подібний союз призведе до перелюбу і чекати на теє довго не доведеться. Але Поухатан зупинив своїх розбивайл; усім присутнім наказали вийти, і залишилися лише цісар, його королиця, мій капітан та я (про мене, дякуючи Богу, здавалося, всі забули), і скидалося на те, що моє серце і далі буде битися в моїх грудях, принаймні ще якийсь час…
