Баришник дур-зіллям полностью

— Ні, — сказав Ебенезер, — це не те, що я мав на мислі; ті терміни мало значать, я так вважаю, для християнина, який, з одного боку, уповає на те, що завдяки своїм чеснотам він здобуде собі Рай, а з другого, клянеться, що чеснота є сама собі винагорода. Я мав на мислі те, що певні чесноти є, я б сказав, за браком слушних слів, очевидними, а деякі є знаменними. До перших належать правдивість у словах і порядність у вчинках, вірність, шанування отця і матері, милосердя і тому подібне; другий різновид складається, скажімо, з таких речей, як вживання риби по п'ятницях, дотримування священного дня відпочинку і збереження цноти до шлюбу або аж до гробової дошки, як уже там доведеться; самі собою вони нічого не варті, подібно до тих штрихів і закарлючок, що ми звемо письмом, — їхнє значення полягає в тому, що вони собою символізують. Отже, тепер, перші, незалежно від того, чи вони були задумані для цього, чи ні, є питаннями суспільної поведінки, і відтак стосуються розсудливих людей — зарівно і вірян, й ідоловірців. Натомість другі мало стосуються розсудливості, бувши лише символами, і різняться від однієї віри до іншої. Перші пов'язані з повсякденним життям, другі — з релігійним. Перші є нашими провідниками по життю, другі є обрядовими формами; перші — практичні, другі — таємничі або поетичні…

— Я вхопив суть, — сказав Берлінґейм.

— Ну, що ж, тоді з цього випливає, що чесноти цього другого виду є певною мірою чистішими, і з цього погляду вони в жодному разі не є нижчими, а якраз навпаки.

— Еге, я бачу, ти маєш схильність до схоластики, — з відразою сказав Берлінґейм. — Я не вбачаю в них жодної чистоти, хіба що коли вивільнити їх від шкаралупи зовнішнього змісту, то те, що там залишиться, буде беззмістовним.

— Як завволиш, Генрі — я не мав наміру вступати з тобою в суперечку щодо християнства, а боронив лише свою незайманість, яка, навіть якщо їй і бракує змісту, саме тому і є для мене самою сутністю, а не нісенітницею. Це всього лише знак, як у християн, я це визнаю, однак він вказує не на Едем чи Вифлеєм, а на мою душу, і я її ціную не як чесноту, а як річ, що служить умовною ознакою самого мене, і коли я називаю себе діваком і поетом, то пихи в тому не більше, аніж сказати, що я чоловік та англієць. І, прошу тебе, годі вже докоряти мені цим і давай-но скінчимо цю дискусію, яка тобі не дуже до вподоби.

— А втім, — вирік Берлінґейм, — твоє падіння буде варте того, щоб подивитися на нього, коли ти спіткнешся.

— Я не маю жодного наміру падати.

Берлінґейм знизав плечима.

— А хіба ж збирається падати той, хто дереться вгору? Але у твоєму випадку це ще ймовірніше, адже ти мандруєш неначе вві сні — твій приятель Макевой щодо цього був далеко не дурнем, хоча й повівся доволі жорстоко. Але, либонь, твоє падіння відкриє тобі очі.

— Я гадав, що ти до мене поставишся більш зичливо, Генрі, але в цьому питанні, я так бачу, ти поводишся так само безцеремонно, як і колись у Лондоні, коли я разом з Анною вирішив повернутися до Сент-Джайлза. Чи ж ти забув той день у Кембриджі й той стан, у якому мене застав? Чи ж ти забув ту неміч, про яку я тобі розповідав лише вчора, що напала на мене у винарні? Гадаєш, я б не зрадів, — дедалі збуджуючись, вів він далі, — і справді бути тим, хто дереться вгору і хто, спіткнувшись, викличе в оточення страх і спочуття? Але я не лізу вгору, а всього-на-всього йду собі по дорозі, і, якщо спіткнусь, моє падіння не буде чимось надзвичайним, я лише припиню йти, або дрейфуватиму, як корабель, віддавшись на волю течії, або ж пак вкриватимусь мохом, мов той камінь. І я не бачу, яке ж цікаве або повчальне видовище може становити таке падіння.

Берлінґейм не схотів далі вести розмову в цьому напрямку і перепросив Ебенезера за свою різкість. Однак ще впродовж декількох годин він, подібно до поета, неабияк збентежений, перебував у поганому гуморі, і лише незадовго до прибуття у Плімут їм вдалося нарешті відновити свій настрій, і на прохання Ебенезера Берлінґейм поновив оповідь про свої пригоди, яку він обірвав на тому, що знайшов уривки записок.

Берлінґеймова оповідка завершується; подорожні прибувають до Плімута