— Та частина «Особистого діяріуша», яку ти прочитав, — сказав Берлінґейм, — не тільки не погамувала той запал, із яким я удавався до своїх пошуків, а ще більше, як ти можеш собі уявити, розпалила його, бо хоч там і повідомлялось, що Такий собі Генрі Берлінґейм дійсно існував, але нічого не говорилося про те, чи мав він потомство і чи серед його дітей був мій отець. Але була одна підстава для надій і роздумів: а саме те, що того ж таки літа капітан Джон Сміт подався досліджувати Чесапіцьку затоку, у якій сливе через пів століття і знайшли мене в човні на плаву. Але в жодному місці у своїй «Історії» він не згадує про Берлінґейма, і цей бідолаха не значився в жодних списках експедиції. Я передивився всі старовинні документи колонії і пройшов уздовж і впоперек увесь Джеймстаун, розпитуючи про нього, але нічого більш довідатися так і не спромігся. Я зважився запитати самого Ніколсона, чи відомо йому що-небудь про інші записи, які велись у Домініоні. І він відповів, що провів там так мало часу, що ледве встиг розвідати, де в них там була вбиральня, але додав, що в провінціях існує величезний брак паперу, і це доволі звична справа, коли урядові чиновники перебирають старі записи, шукаючи аркуші паперу, списані лише recto[43], щоб використати verso[44] задля власних потреб. Сам він, як чоловік, відданий справі просвітництва, особисто засуджував подібну практику, але завважив, що запобігти тому немає жодного способу, допоки в провінціях не зведуть власні папірні.
Здавалося доволі вірогідним, що і мій «Діяріуш» спіткала така ж сама доля, оскільки нотатки були зроблені на доброму англійському папері й автор використав лише recto. Я вже втратив надію знайти коли-небудь решту і восени 1690 року разом з капітаном Гіллом вирушив до Лондона. Нашим наміром було оскаржити в суді звинувачення в підбурних речах, які були висунуті проти нього, і, якщо це буде можливо, завдати нищівного удару самому Куду та його поплічникам. Це була слушна мить, адже і сам Куд, і Кенелм Чезелдін, його спікер, також відплили до Лондона, і його дружки-бандити не змогли б їх захистити. Я влаштував усе таким чином, що в Лондоні тоді ж таки з'явилася ціла низка його ворогів, і я гадав, що, коли ми подамо проти нього цілу купу письмових, даних під присягою свідчень, це або призведе до його кінця, або ж принаймні затримає його на певний час, поки ми не складемо план, як діяти далі. Задля цього, перш ніж ми відплили, я здійснив таємну подорож до Меріленду, маючи на меті прослизнути до Сент-Мері-Сіті й викрасти протоколи засідань судів, вчинених Кудом, або ж, давши доброго хабаря, викупити їх, бо ж чіткіших доказів його злочинної діяльності, ніж ці записи, годі було й шукати. Одначе цей чоловік, як то часто бувало, відчув, що таке може статися: я взнав, що вони з Чезелдіном прихопили ці записи із собою.
У будь-якому разі, ми пустили в рух весь цей наш задум. Щойно ми в листопаді пристали до берега в лондонському доці, як Комітет з торгівлі та плантацій надіслав Куду оповістку, щоб той постав перед ним і відповів на звинувачення лорда Балтимора, висунуті проти нього цим превелебним паном. Тоді ж полковник Генрі Корсі з округу Кент подав проти Куда та Чезелдіна позов так само, як це вчинив і Джон Ліллінґстоун, священник парафії святого Павла в окрузі Телбот, і ще з десяток інших осіб, усі відомі протестанти — бо ж головною лінією захисту Куда було те, що його ребелія спрямовувалася проти варварів-папістів. Нарешті Гілл подав свій позов, і навіть наш друг капітан Берфорд з «Абрагама і Френсіса», який допоміг нам втекти до Ніколсона і чий корабель ці пройдисвіти згодом перехопили, також засвідчив у Плімуті, що Куд у його присутності ганьбив лорда Балтимора і клявся витратити кошти, привласнені з доходів Провінції.
