— Вони запросили нас приєднатися до них! — крикнув він і повернувся, щоб завершити свою справу.
Перед таким відступництвом годі було й думати про те, щоб прослизнути на інший корабель непоміченим. Повсюди на «Кіпріотці» тривав бешкет: безпорадні жінки, позолочені сонцем, у більшості своїй втратили будь-яку надію і, замість рятуватися втечею, скорилися своїм нападникам, хто благаючи про пощаду, а хто й мовчки. Поет стенувся і, шукаючи прихистку, подався до своєї цюпки в комірчині для линв, вирішивши, що, раз уже втекти немає можливості, то слід скористатися з цього гульбища, аби прочитати до кінця дорогоцінний скрипт. Позичивши на півбаку лампу та зачинивши за собою двері, він дістав «Діярій» і, влігшись на своє ліжко, що складалося з подертих на шмаття вітрил, прочитав таке:
Семеро жовнірів, шестеро джентльменів, лікар-хірург Рассел та я сіли на корабель, щоби вирушити з міста Кекутана, що у Віргінії, у червні сього року 1608,
Дорогою по Бездоріжжю йти, Християн там і сліду не знайти… Ми відправилися в подорож на барці тоннажністю три тонни, риштувати в путь яку я призначив раніше великого ліверпульця Генрі Берлінґейма, котрого я не зважився залишити, аби не плямував мого імені, вигадуючи напрасну та зводячи наклепи. Але ледве ми залишили позаду себе на півдні Кекутан, як з'ясувалося, що сей поганець ошукав мене; щоб прогодувати гурт пятнайцяти люда всеньке літо, він призапасив один жалюгідний мішок вівса, та й той заражений довгоносиком, та барильце каламутної води! Я запитав його: Він хоче, абисьмо повмирали з голоду? Чи він гадає, що принукає мене, підібгавши хвоста, повернутися додому? Сю надію, як мені відомо, він плекав посполу зі своїми приятелями гультяями-джентльменами. Потім я посадив усіх на зменшений пайок і примусив ловити рибу за облавком, хоча я і не знав, яким-то робом можна було приготувати на барці рибу. Правду кажучи, за два дні я сподівався пристати до берега, але нічого про теє не казав, і всю рибу, яку вони зловили, викидав назад у Затоку. Потім я зачав учити всіх і кождного мистецтва вправлятися з вітрилами та румпелем, речі, коло яких охвітно заходилися жовніри, а джентльмени почали нарікати на те, а найголосніше Лд Берлінґейм, котрого я послав вичерпувати воду з трюму.
Сей Берлінґейм, бувало, казав свойму сусідові: Яке капітану до того діло, якщо ми всі згинемо? Щоразу, як він потрапляє в якусь халепу, ми, джентльмени, маємо витягувати його з неї, якщо тілько якась нага дикунка не спуститься з небес, аби порятувати його шкуру. Сим він натякав на Покахонтас, доньку Поухатана, яка декілька місяців тому врятувала мене, і мені стало зрозуміло, що він збирається дрочитися зі мною всю подорож.
