Наступного дня ми досягли мису, що лежить на північ од Кекутана, і все товариство зраділо з того, бо всі наші животи вже кавчали од їжі та каламутної води. Ми пристали до берега, де знайшли двох дикунів, грізних на виду, озброєних списами, що мали гострі наконечники з кісток. Я зважився привітати їх і був радий довідатися, що вони говорять мовою, подібною до мови Поухатана, чиїми підданцями вони, з їхніх слів, і були. Лютий вид сих людей пояснювався тілько їхньою войовничою покрассю; бо ж самі вони лише ловили списами рибу на мілині. На моє проханє, вони одвели нас до свойого міста та короля, котрого звали Гіктопік.
Потім трапилася та приключка, розповідь про яку я не можу долучити до моєї Історії. Я оповім про неї на сторінках сих особистих спогадів, бо вона оп'ять показує ту ворожнечу, про яку я вже згадував, між мною та Лд Берлінґеймом, що небавом привела нас до самісіньких воріт Смерті…
— Господи милосердний! — вигукнув Ебенезер і перегорнув сторінку.
Отже, сей Гіктопік привітав нас у свойому королівстві, котре, як він сказав, мало назву Аккомак, і справив нам препишну учту. Покіль ми їли, я спостерігав за ним, і присягаюся, що се був найпризвоїтіший, найшпетніший і найчемніший дикун, якого ми будь-коли подибували. Я всмак, як то вже в мене ведеться, пообідав, і так само зробили лікар Волтер і жовніри, але наші джентльмени не виказали великого апетиту до дикунського їства. Берлінґейм виявив особливо мало охоти до їди, що було дивно для такого огрядного чоловіка, як він, надто як згадати, який він здіймав галас, потерпаючи за свій шлунок. Як учта скінчилася, Гіктопік виголосив невеличку промову, знову сказавши, що він радий нас вітати у свойому місті, та запропонував нам, перш ніж вирушити далі, поповнити наші припаси. Мені тогді так здалося, що він було виказав якусь дивну хіть, аби ми залишилися ще трохи у нього, але мені не одразу стала зрозуміла причина сього.
