Коли сонце зійшло, ми, прокинувшись, набрали вдосталь конту — даровизна Вепентера — і готувалися повернутися на наш барк, аби відзискати обірвану нитку нашої подорожі. Сей Вепентер був у доброму гуморі, і коли я запитав: Що сталося тому причиною? він одповів, що близько опівночі, коли він уже спав, Покатавертуссан прийшла до його хижі, хоч за традицією вона мала провести першу ніч із його замісником. Я здивувався, почувши се, і коли в останню хвилю, коли ми вже вирушили стежкою до берега, до нас долучився Берлінґейм, я запитав його: Чи ж заслуговує Покатавертуссан на своє назвисько? У відповідь він почав лаяти мене на всі заставки, сказавши: Останній варений кажан так його підкосив, що решту ночі він навіть не тямив, де він взагалі. Що він навіть дивитися не міг на жодну дикунську дівку, не те що доконати з нею своє мужеське діло. Він був страшенно на мене сердитий за те, що я запхнув у нього того останнього кажана і, незважаючи на мої запевнення, що я тим самим порятував нас усіх, він знову почав клястися, що розповість тую небилицю про мене і напише листи в Льондон, компанії і тому подібне… Я одказав, що ми з ним уклали угоду, що коли він виграє, то може робити все що завгодно, і, повернувшись до нього спиною, повів своїх братчиків до берега. Берлінґейм, ні про що не здогадуючись, простосердо пішов слідом, аж поки, на його подив, його не схопили дикуни і, попри всі його крики і протестації, повернули назад до хижі короля, аби він правив ними посполу із Вепентером, поки стане його віку.
Мої жовніри та джентльмени були непомалу сим стривожені, але я звернувся до них, сказавши, щоб вони не журилися і не брали се близько до серця. Дикуни домоглися Берлінґейма як окуп за нашую свободу, і позаяк ми малі числом і неозброєні, то нічим не могли сьому зарадити, тож нам тільки й залишається, що оддати його й іти собі з миром, але він назавжди залишиться в нашій пам'яті й у наших серцях. Ся думка, зрештою, взяла гору, хоч моя залога була сим дуже засмучена, особливо джентльмени, і ми помахали на прощанє Вепентеру, вертаючись до барка. Позаяк милість князів, навіть дикунських, то є непевний дар — її легко виявляють і так само легко од неї одрікаються, ми прагнули утримати її, принаймні допоки знову не опинимося в безпеці на нашому барку, подалі од сього клятого варварського краю. Куди я (Бог його знає, чи так воно буде) ніколи не повернуся і куди (дай Боже) не повернеться жоден иньший англієць.
