— Справді? Оце так діло! Генрі від самого початку думав, що так воно і є, але не міг цього довести! — він засміявся іронічним сміхом. — Оце так радість, звеселити серце друга такою новиною! Але коли Генрі був моїм приятелем, у мене для нього нічого не було; а тепер, коли в мене є для нього така дивовижна звістка, у мене немає приятеля, щоб її переказати, адже… — Він хотів було сказати, що Берлінґейм зрадив не тільки його, але й саму справу, що обстоює справедливість; однак завагався, подумавши, що принаймні невідомо ще, на чиєму боці справедливість — Балтимора чи Куда, якщо вже визнати, що ці джентльмени існують насправді, і хтозна, чи то насправді Берлінґейм зрадив його, чи його зрадила Дійсність, а може, то він сам зрадив себе у якомусь глибокому сенсі, що важко збагнути. — Правда полягає в тому, — вирік нарешті він, зрозумівши істинність свого твердження, якраз тієї ж хвилини, коли намагався сформулювати цю думку, — що мій друг перейшов у світи настільки складні, що вони перебувають поза межами мого розуміння, і я втратив його.
Цей вилив почуттів важко надавався до перекладу навіть для тямовитого Дрепакки, котрий спочатку витлумачив ці слова так, нібито Берлінґейм був уже мертвий.
— То не має значення, — всміхнувся поет. — Я все одно люблю його, і мені кортить розповісти йому про те, що мені вдалося з’ясувати. Але стривайте — у нас, схоже, є дідусь і онук, але що ж було між ними? І як так сталося, що Генрі знайшли, коли він плив у тій Затоці? Спитайте таяка, хто був Генрі Берлінґейм Другий і що з ним сталося?
Дрепацці не було потреби перекладати це запитання, позаяк на словах «Берлінґейм Другий» старий Чікамек, який уважно слухав, щось пробуркотів і кивнув.
—
Але навіть завзято заперечуючи та відмовляючись повірити в почуте, Ебенезер бачив у тих високих вилицях і блискучих гадючих очах деяку віддалену схожість зі своїм приятелем. — Скажіть мені краще, що він син Ендрю Кука; скажіть, що його звати Ебенезер, Лауреат Меріленду — в це було б легше повірити! Ні, панове: це вже переходить усілякі межі й ні в які ворота не лізе!
Хай там що, відповів Чікамек, але він був батьком Генрі Берлінґейма III, якого сам і пустив уплинь за водою, аби втопити. І він повів далі, розказавши їм предивовижну оповідку, котру Куассапелаг, очевидячки, його улюбленець, супроводив одночасним перекладом, неохоче звіряючись на Дрепакку в складних випадках.
— Таяк Чікамек — могутній ворог білих людей! — почав він. — Горе тому білошкірому мандрівникові, що ступить на цей острів, допоки на ньому мешкатиме бодай один агатчвупс! Бо агатчвупси ніколи не дозволять, щоб їх продали в рабство, як люди Дрепакки, ніколи не торгуватимуть з англійцями, вимінюючи у них зброю та горілку, як люди Аннугтуга чи Панкаса, і вони ніколи не залишать своїх домівок чи мисливських угідь…
— Як люди Куассапелага, — змушений був сказати Дрепакка.
— Вони радше спалять кожного білого чоловіка, що потрапить до них, й очолять військовий похід проти англійських дияволів, і скинуть їх у море або ж загинуть у бою тут, на своєму острові, під дулами рушниць білих людей!
Тут Ебенезер перервав його.
— Спитай, Куассапелагу, про причини гніву таяка Чікамека: якщо судити з тієї книги-діярія, то англійці завдали не так уже й багато шкоди його людям за ці вісімдесят літ! Вони не можуть нарікати, адже не зазнали й десятої частини тих кривд, що зазнали Куассапелаг чи Дрепакка, а втім, їхня злоба вдесятеро більша.
— Мій брат поставив надто колюче запитання, — усміхаючись, відказав Куассапелаг. — Але я спробую донести його таяку без колючок.
Він так і вчинив, і Чікамек, як то притаманно дикунам, замість прямої відповіді знову наказав принести скриню. Цього разу він сам узяв діярій — охоронники знову стали навколішки й потупили очі — і з похмурим виглядом тримав його на відстані витягнутої руки.
— Це «Книга англійських дияволів», — сказав він за посередництвом Куассапелага. — Ця історія тобі вже відома: як мій богоподібний батько, таяк Генрі Берлінґейм Перший, здолав великого Аттонсеомугхоуга, б'ючись на боці Вепентера, і прогнав англійських дияволів з нашої землі.
— Ні, одну хвилинку… — поет хотів було заперечити, але одразу ж передумав. — Тобто я хотів сказати, що це був достоту сильний чоловік.
