І хай Бог скарає мене наглою смертю простісінько там, де я сиджу — побіля корми нашого вірного барка, якщо хоч слово про сі приключки вирветься з моїх вуст чи з вуст моїх братчиків (котрих я сього дня змусив поклястися, що вони мовчатимуть) або воно коли-небудь з’явиться у моїй великій «Загальній Історії», адже:
Як мусиш Братчиків на Смерть ти прирікати, То ліпше сю Історію нікому не читати. Коли Ебенезер, досі з роззявленим від подиву ротом, підвів голову від того двовірша, яким завершувалася «Таємна Історія», Чікамек за посередництвом Дрепакки наказав йому повернути записник назад до скрині, а охоронці, що стояли навколішках увесь той час, поки він читав, звелися на ноги і віднесли скриню назад на місце в кутку. Бертран і Макевой були однаково вражені, почувши ім'я Берлінґейма у скрипті, але, не знаючи нічого про минуле теперішнього Генрі Берлінґейма чи про зміст скриптів, пов’язаних із цим, та відчуваючи смертельний вирок, що тяжів над їхніми головами, вони були радше спантеличені, ніж здивовані, почувши цю повість. Ебенезера, навпаки, аж розпирало від цікавості, але перш ніж він встиг поставити відповідне запитання, старий вожай зажадав, щоб поет знову описав, який вигляд має його колишній вихователь.
— Яку він має зовнішність? — переклав Куассапелаг. — Розкажи, яка в нього шкіра і який він із себе.
— Дай Боже пам'яті, — Ебенезер насупився, намагаючись пригадати. — Шкіра в нього не така світла, як у Макевоя, що стоїть отамо, проте не така темна, як у Бертрана; я б сказав, що її відтінок радше ближчий до мого. А щодо обличчя, о Боже, у нього їх стільки… скажу лише, що статурою він трохи менший, ніж будь-хто з нас, доволі невисокий насправді, втім, брак зросту не так впадає в очі, бо він дужий грудьми і широкоплечий, має міцну шию та кремезні руки і ноги. І, так… його очі — вони темні й вряди-годи в них з'являється зміїний зблиск.
Чікамек задоволено кивнув, почувши цей опис; наступне його запитання змусило короля анакостинів примружити очі, а Дрепакку всміхнутися короткою посмішкою, яка притаманна королям.
— Таяк Чікамек бажає знати, чи твій приятель… — він затнувся, підшукуючи потрібні слова; і старий вожай, неначе намагаючись йому допомогти, звів догори свого мізинця, перехопивши його другою рукою біля другого суглоба. Куассапелаг впевнено повів далі: — Він хоче знати про ту частину…
— Вони називають це «причинне місце», — підказав Дрепакка.
Куассапелаг не подав виду, що дякує за підказку, але, скориставшись із неї, повів далі, аби краще пояснити, про що йдеться. — Чи він такий маленький і навіть у любовному запалі не набуває чоловічих розмірів?
Ебенезер почервонів і відповів, що якраз навпаки, Берлінґейма можна було б ганити радше за надлишок, аніж за брак сил і бажання віддаватися плотським утіхам; що він, насправді, є самим втіленням хіті — чоловік, чий перелік перемог переходить усі розумні межі й не знає міри ні в предметах своєї пристрасті, ні в їхній кількості, ні в способах, щоб цю пристрасть вгонобити.
Таяк сприйняв цю новину, не виказавши подиву чи розчарування, і тільки поцікавився, прагнучи з'ясувати більш докладно, чи доводилося самому Ебенезеру бути коли-небудь присутнім при цих вартих огуди вчинках.
— Звичайно, що ні, — мовив поет, дещо роздратовано, бо від усіх цих розпитів йому було ніяково й огидно.
Але ж, звісно, брат Куассапелага на власні очі бачив знаряддя розпусної поведінки свого вихователя?
— Ні, не бачив і не бажаю бачити! Та й навіщо ви оце питаєте?
Дрепакка слухав своїх старших побратимів і потім вирік, звертаючись до Ебенезера:
— Цей чоловік, про якого ти розповідаєш — це Генрі Берлінґейм Третій; англієць-товстун, — він вказав на скриню в кутку, — це Генрі Берлінґейм Перший, батько батька твого приятеля.
