Скидалося на те, що мій капітан був надзвичайно радий [цій спромозі побачити цісаря], і не про що иньше він і говорити не хтів, яко тілько о тім — власне, лише тоді, коли він, являючи свою поблажливість, взагалі звертався до мене, — яким таким хитрим робом він, скоро йно його представлять сьому вельми зацному пану, збирається запопасти ласки у цісаря. Я… попередив його, більше, зізнаюсь, рухомий бажанєм зберегти власну шкуру, яку мині аж ніяк не хотілось втрачати, аніж бажанєм зберегти його, що ми, з того, що мині було відомо, досі були лише бранцями, а не посланцями короля, і з огляду на се я був би вповні задоволений тим, якби потрапив вийти опісля тієї розмови, досі маючи голову на плечах і черево, вільне од стріл, не завдаючи собі зайвого клопоту тим, щоб зажити якоїсь ласки у цісаря альбо ж укладанєм якихось торговельних угод. Мій капітан замість одвіту одбувся лише звичайною для нього порцією дурнуватих образ…
Коли нас завели в хижу сього Поухатана, мої страхи лише підсилилися, бо, присягаю, ся істота мала найлихіший і найогидніший вигляд, який мині коли-небудь доводилося бачити і який, сподіваюсь, нігди більше не побачу. На вид йому було шістьдесят чи коло того; його коричнева цера зсохла та поморщилася, немов шкірка яблука, що залишалося довгий час на сонці, а позирк його був подібний до смаку того ж таки яблука. У сім лиці я не потрапив уздріти жадних ознак зичливости до нас… Його очі привертали мою увагу більш, ніж будь-що иньше в його зовнішності, адже, невважаючи на певну, неначе зблиск кременя, жорстокість, яку можна було помітити в них, найпаче вони виділялись, принаймні так мині видавалося, тією гротесковою хіттю, яку можна подибати в очах марнотратців і ветхих віком розбещених осіб. У мойого капітана, я міг би сказати, вже можна було спостерігати зачаток таких очей, і мині приємно думати, що коли йому стане років під шістьдесят, він вповні буде схожий на Поухатана.
