І ти одна в зажуреній оселі замріяно схилилась до стола.
Мов раб німий на Араратській скелі Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря Переливаєш в строфи невеселі.
Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі Врізаєш в вічність огненні, пророчі Слова з прийдешніх сонячних віків,
Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони Нових, непереможних Спартаків.
А С. Малишкові
В поле вийшов косар на світанні, Ждуть його обважнілі жита, Дзвонять радістю далі туманні, Мов перейдені весни й літа.
Приступає косар до роботи, Скісся блискає і співа.
Чисті краплі солоного поту —
# •
Ваговиті, мов чесні слова.
Встало сонце і впало в очі,
Хмари втому зняли з плечей — Служать людям ці руки робочі, Сонце людям гріє з очей.
Стали копи рядами на чати, Залицяється колос до іуб —
Так свій полудень зустрічати Вміє щирий косар-працелюб.
Хай тим стане оце за диво,
Хто під регіт і плач жоржин Йде косить поетичну ниву, Позичаючи мозку в машин.
Буде, мабуть, повік «кустарно» Оброблятися нива оця —
Там пускати машину марно,
Де працюють людські серця!
Устає косар до роботи,
Скісся блискає і співа.
Ніби краплі солоного поту, Світять чесні його слова.
Ф Ф Ф
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
І в свята гомінкі, і в дні робочі Ми думаємо, правнуки, про вас.
Ми думаєм про вас — і тому наші руки Не в’януть біля плуга і станка,
Тому в серцях у нас не витончена мука,
А радість голосиста і дзвінка.
Ні, то не сум промінить риса кожна,
То творчість б’є з натхненних наших віч, А творчість завжди мрійна і тривожна, Немов травнева неспокійна піч.
Ні, сонний спокій зовсім нам не сниться, Ні, нас не вабить ніжна тишина — Прийдешнє осяває наші лиця,
Неспокій творчий з вічністю една.
І тому ми спокійно і суворо Стрічаємо у праці і борні Наклепи злобні і тупі докори,
Потоки божевільної брехні.
Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки і вечірній час,
На свята гомінкі і в дні робочі,
Нащадки дорогі, ми захищаєм вас.
Ф
Юність в інших завше загадкова.
А своя — проста була чи ні?
Це ж вона уперто й гарячково Відкривала істини смішні.
Це ж вона, нестримана й криклива, Повна вихвалянь і недовір,
В поєдинки рвалася сміливо,
Глуздові часом наперекір.
То чого ж стогнати кучеряво:
— Що за діти — хай боронит ь Бог! — Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Хай ми посинієм од натуги,
Поступ не зупиним все ОДНО:
Нові покоління — не папуги,
Щоб товкти заучене давно!
Юність вчать — наука їй не шкодить, Але рвет ься зойк у мене з уст:
Хай до неї й близько не підходить Із своєю міркою Прокруст!
ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ
Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі трепетні ліси,
Де дуби мовчали величаво У краплинках ранньої роси.
Бігла стежка в далеч і губилась, А мені у безтурботні дні Назавжди, навіки полюбились Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя непочате, Радість невимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили Поважати труд людський і піт, Шанувать вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає, Нам дає і мрії, і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.
З нею я ділити завжди буду Радощі, турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях Грудочка любимої землі.
1, ПОГОДА
Тремтіть небіжчика не змусиш від морозу, Та й від жари він пітувать не стане,
Як не народить думку, хоч погану, Муштрований, убогий розум.
Він буде завжди вірити прогнозам,
На все життя складать наївні плани, Вмивати морду заспану з-під крана —
Він побоїться поклонитись грозам.
Він, може, нишком буде навіть злитись,
Та побоїться, грішник, помолитись І буде тихо та спокійно жить.
І тільки той, хто чхає на погоду,
Той, хто не служить череву в догоду,
Зуміє правді й розуму служить.
2. БЕЗ НАЗВИ
Комусь життя — забави та відради,
А світ закритий ширмою вікна,
Турбота в нього цілий вік одна —
Дістать дружині пудри та помади.
І він до всього шкірить зуби радо,
У все повірив і прийма сповна,
А думати тоді він тільки зна,
Коли відгадує кросворди та шаради.
Безпечний дурнику. Живи собі на втіху,
Не знай ні горя, ні страшного лиха Думки носить у черепі тугому.
Мугич пісні гугняво під сопілку, їж досхочу, на свято пий горілку,
Але хоч жить не заважай нікому.
Чого вдивляєшся так пильно й підозріло У тих, хто сумніви свої явля на людях сміло? Якщо ти дійсно служиш правді, а не злу — Чому ж у щирості вбачаєш крамолу?
При людові не стане ворог горло дерти,
Бо тільки добрий друг бува завжди одвертим. Ти краще придивляйся, як належно,
До тих, хто мислить і говорить обережно.
Твої вірші — думок великий ЗЛИТОК:
У них епоха і жита нове В ід екскаваторів до шоколадних плиток Яскравими картинами пливе.
І трактори, що заповзли в аули,
І літаки над хмарами шугають —
То не біда, що те сто раз ми чули,
То не біда, що те і діти знають.
І хоч про все те знаємо з газети,
Любов до тебе все-таки лелієм,
Бо нам приємно знать, поете,
Що ми й самі писати так умієм.
Знов листа мені прислала мати, Невеличкий лист — на кілька слів. Пише рідна, ідо навколо хати Наш садок вишневий забілів.