Наче вчора бігав я до школи І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.
Слів таких і треба небагато,
Та вони, як весняні пісні, Принесли в гуртожиток в кімнату Теплі-теплі спогади мені.
Скажи, что долать мис с тобой: Недостижимой и единственной,
Как всчер дьімио-голубой?
А. Блок
/
Довго спали вітри у ярах на припоні, Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на усонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.
І на трави не бризнули роси, мов перли, Як рум’янець густий раннє небо залив.
1 здавалось — життя задрімало, завмерло, Заблукало в безмежжі неміряних нив.
І здавалось — нема ні початку, ні краю Цій нудоті німій і нудній німоті... Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає, Коли поруч з тобою повзе по житті.
II
Та звелася з-за лиману Хмара темно-сиза,
Полоснули ятагани —
Блискавки — донизу.
І вітри на перепутті Загриміли цепом,
Розірвали свої пута 1 помчали степом.
І озвалися долини Гомоном знайомим,
І упала на коліна Тиша перед громом.
1 земля впилась водою,
Мов живою кров’ю.
І обнявся сміх з журбою, Ненависть — з любов’ю...
Гей, почуйте, добрі люди, Заздрить мені треба:
Грім ударив мені в груди,
Грім з ясного неба.
І убив у серці тишу,
Розпанахав спокій —
Я стою і вітром дишу На землі широкій!
111
Люди різні між нас бувають — Симпатичні, гарні, чудні.
Дні за днями, бува, куняють,
А живут ь лиш у мріях та сні.
Може, це і не дуже грішно —
Не для всіх же доступна даль, Тільки чомусь в очах їх смішно Заплелися журба і жаль.
І життя мов би їх не било,
І дріма в них чимало сил,
Але їм тільки сняться крила, Наяву ж — вони зовсім без крил.
Я судить їх не маю права,
Я для них не бажаю зла —
Я і сам жив отак «цікаво»,
Доки в мене ти не ввійшла.
Сам я сонний ходив землею,
Але ти, як весняний грім,
Стала совістю, і душею,
І щасливим нещастям моїм.
IV
Пригадаю усс до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене — в недосяжне — знову Хвиля спогадів понесе.
То наївні, а то суворі Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море Рушить човен моїх надій.
Ой, ті плавання невеселі (Як від правди себе втаю?) — Розіб’ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.
V
Не жартуй наді мною, будь ласка, 1, говорячи, не мовчи.
Нащо правді словесна маска?
Ти мовчанням мені кричи.
І без слів я усе розумію,
Що сказати маєш мені,
Та в мовчанні живе й надія Не почути жорстоке «ні»!
V
VI
Ображайся на мене, як хочеш, Зневажай, ненавидь мене —
Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.
Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю —
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.
Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання — у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось, За гарячий дотик руки.
Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію —
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.
Ображайся на мене, як хочеш,
1 презирством убий мене —
Все одно я люблю твої очі І волосся твоє сумне.
VII
Чому смуток з тобою поруч Часто ходить у світлі дні?
Певне, є в тебе біль і горе,
Не відомі зовсім мені.
Хоч на щастя життя багате,
Але кожну людину ждуть 1 печалі, і сум, і втрати,
І не можна їх обминуть.
Але к бісу цю мудрість убоїу!
І догадки під три чорти!
Я бажаю, щоб всю дорогу,
Все життя усміхалась ти.
Щоб ніколи сльоза на вії Не світилася, мов роса.
Хай же щастям завжди ясніє Некриклива твоя краса.
Я не йму тобі зовсім віри,
Як сумною побачу тебе —
Небо в сутінь буває сірим,
А насправді ж воно — голубе.
VIII
Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре! Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити Під шаленством весняних злив.
Хай заляжеться тиша навколо,
Й знову стану, як ви, німим,
Але в серці моїм ніколи Не замовкне весняний грім.
IX
Пройдут ь зливи, замовкнут ь грози, Задрімають на ланах.
І весняного грому погрози Пронесе стороною луна,
А проміння довге, як мітли,
Обмете сизо-хмарну даль.
І пройдеш ти, лишивши світлу, Невгамовну мені печаль.
Та в прекраснім житті важкому Будут ь завжди сіять мені В душу, повну вітрів і грому, Сіруватих очей вогні.
♦
ф ф ф Ой майнули білі коні,
тільки в’ються гриви,
Тільки курява лягає
на зелені ниви. Пронеслись, прогупотіли,
врізалися в небо,
впала з воза моя мрія —
пішки йде до тебе. Знаю: дійде, не охляне,
в полі не зачахне —
Світ твоїми, моя люба,
кучерями пахне! Крізь пилюку, по багнюці,
в холод і завію
Прийде чистою до тебе
біла моя мрія.
*
Із збірки
«Земне тяжіння»
Світ який — мереживо казкове! Світ який — ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця.
Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий!
Дай мені свій простір і неспокій, Дай мені любові, дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені, людині, Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам.
Мріють крилами з туману лебеді рожеві, Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.
Заглядає в шибку казка сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима.
Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати.