Натхненно і мудро творив ходу —
Так нові планети грядуть на орбіти З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів! Як він ішов!
1 ніхто не побачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен, Очі в пилюці бездумно волік...
Раптом —
Шепіт поміж перехожих:
— Що там?
— Спіткнувсь чоловік... —
Одні співчували йому убого,
Інші не втримались докорять:
— Треба дивитись ото під ноги,
Так можна голову потерять... —
Трохи в футбола пограли словами, Обсмакували чужу біду.
А він знову йшов.
1 дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!
*
ф ф ф
Минуле не вернуть,
не виправить минуле. Вчорашнє — ніби сон,
ідо випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе —
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
1 миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
Ф
Кажуть, люди жили табунами, Спали покотом в млі печер, Цілувались при зорях ночами На крутих узбережжях озер.
Говорили, ідо знали і вміли,
Не таїли своїх думок,
А на брилах поети невміло За рядком карбували рядок.
I тоді лиш з’явилося горе В небагату і щиру сім’ю,
Як полізли люди у нори,
І до того ж — кожен в свою.
Найпаскудніший, підлий гаде!
Ти посіяв між нас брехню,
Як украв, вихаючи задом, Головешку «свою» з вогню.
Ти за кривду усю в одвіті,
Бо від тебе до наших пір Стільки правд розвелося на світі, Скільки лисячо-людських нір.
Ти живеш і До цього часу У смердючій своїй норі, Обпиваєшся пивом і квасом, Виповзаєш на світ на зорі.
ф
Будеш, мабут ь, ще довго жит и, Але здохнеш нарешті ти,
Тільки треба з усього світу Головешки докупи знести.
♦ ф ф
Як не крути,
на одне виходить,
слід би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!
Небо скуйовджене і розколисане Дрантя спустило на темпі бори. Сонного місяця сива лисина Полум’ям сизим горить.
З ротатим, ридаючим риком Вітри орди хмар несуть,
І ходить за їхнім криком Бажання лягти й заснуть...
♦
ЗАВІРЮХА Ой, зима!
Біжить, регоче біло,
Бубонами брязкає в степу...
Вам усе на світі зрозуміло? Просвітіть, премудрі, Недозрілу Душу мою,
Зрячу і сліпу!
Душу примітивну,
Як метелиця,
Білу й зрозумілу,
Наче сніг! їй в очах
Чомусь туманом стелються Істини одвічні і нудні.
Ну й зима!
Сміється, свище, сіє,
Гонить дум урочистий кортеж: Як усе на світі зрозумієш,
То тоді зупинишся І вмреш!
Синиця в шибку вдарила крильми. Годинник став. Сіріють німо стіни. Над сизим смутком ранньої зими Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи Грайливо пофарбованих ялин — Вони стоять, немов у червні липи, Забрівши в сивий і густий полин.
Гіолип снігів повзе до видноколу, Лоскоче обрій запахом гірким. Лапаті, білі і колючі бджоли Неквапно кружеляють понад ним...
ф ф ф Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста, Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
Чую, земле, твоє дихання, Розумію твій тихий сум,
Як на тебе холодні світання Ронять пригорщами росу.
Знаю — зливи, та буйні грози,
І роса в шумовинні віт —
То сирітські, вдовині сльози,
То замучених предків піт.
Назбирала ти їх без ліку На роздоллі полів, дібров,
Щоб живили тебе довіку Людські сльози і людська любов.
У
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.
Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали Мечі прадавніх схрещених доріг!
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
♦ ♦ Ф
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої сподіванки і мрії У життя вриваються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
' Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.
Хто тебе любов’ю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить І з прокляттям безвість проковтне!
ф ф ф
Люди — прекрасні.
Земля — мов казка.
Кращого сонця ніде нема. Загруз я по серце У землю в’язко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться Бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже Захотіло ожити І жить!
Воскресайте, камінні душі, Розчиняйте серця і чоло, Щоб не сказали Про вас грядущі:
— їх на землі не було...
♦
«
Залізні пруття обламали зуби,
Тепер ти — курка після зливи,
Лежиш у клітці стомлений, лінивий, Облизуючи спраглі губи.
Тебе цікаві розглядають косо —
Невже це ти, великий і всесильний, Розбійнику жорстокий і свавільний,
Невже тебе приборкати вдалося?
Що ж, їм пора б уже збагнуть,
Що ти носив лиш ненависть і лють В своєму серці кам’янім і дикім,
Свободи не любив, як Ватикан Корану,
А тому можеш буть рабом або тираном, Рабом — нікчемним, деспотом — великим.
+
Ви, що слова у юрбу метаєте,
Ніби старі п’ятаки,
Чому ви лише повторяєте?