Де ваші власні думки?
Чи ви їх нікчемність ховаєте,
Чи ви взагалі їх не маєте,
Чи повсихали у вас язики?
Якщо повсихали, можна пробачити, Можна простити, але ж...
У вас язики — можна коси мантачити Або замітати манеж!
Чому ж ви чужими сльозами плачете, На мислях позичених чому скачете? — Хотілось би знати все ж!
*
*
#
У
ПЕРЕСТОРОГА
СЛАВОЛЮБЦЕВІ
Одійде в морок підле і лукаве, Холуйство у минувшину спливе, І той ніколи не доскочить слави, Хто задля неї на землі живе.
♦ ф ф ф
Люди часто живуть після смерті: Вріже дуба, а ходить і їсть, Перепродує мислі підтерті У завулках тісних передмість.
Гилить зуби, дає поради,
Носить лантухи настанов, Підмічає серйозні вади У діяльності установ.
Не втомляється спати і жерти, На милицях за часом біжить, їй-право, не страшно вмерти,
А страшно мертвому жить.
Ф
Благословенна щедрість! Все від неї, Від щедрості думок, сердець і рук. Краса сповита матір’ю-землею Від щедрості страждань її і мук.
І ми народжені од щедрості любові, Нас годувала щедрість матерів.
Ми теж її вихлюпувать готові Із душ своїх, мов рибу з ятерів.
І все ж прожити, певне, так годиться, Щоб старість не промовила, бува:
— Ти був, козаче, щедрим на дурниці І на красиві та пусті слова!..
ДО СУЄ СЛОНІВ
Навіщо метушитися? Для чого Обстоювати власну правоту, Хвалить свої діяння і дороги, Виправдувать мотиви і мету?
Здається, наче просите пощади В історії, що горда і німа, —
Вона ж однак без вашої поради Вам вирок винесе сама.
Вона словесні розметає шати, Каміння лжі прониже, мов бурав, Ви перед нею будет е ст ояти Не в тогах слів —
У трусиках зі справ.
ф ф ф
%
Впало сонце в вечірню куряву. Тиша виповзла за село. Нашорошилось небо буряно І погрозами загуло.
Ніч підходила з гуркотінням,
Ніч несла божевілля й жах, Плазувала потворними тінями У нервово пружних кущах.
Ніч кричала мені, розтерзана, Оперезана громом навхрест.
І у зойках її березових Закипівся гучний протест.
Хмари дибились волохато, Місяць в небі петляв, мов кіт, Вихор всівся на сіру хату І закручував стріху в зеніт.
...Та встає перламутровий ранок Крізь холодний і злобний рев,
І проміння зализує рани З закатованих ніччю дерев.
Безпорадні агонії злості,
Злість гармонії не порве!
Сонце ходить до нас не в гості — Сонце з нами живе!
Вирииа воно ранками з куряви, На потрав’я витрушує пил,
І пливе, й ховрахів обурює, Повне ніжності й повне сил.
ф
ПОЕТІПРИРОДА
Пройшла гроза — і знову літня проза: Парує степ, і оживає ліс,
І горобці, неначе з-за куліс,
Упали табуном на просо.
І знов спадають трафаретні роси Із сінокосів буйних кіс,
І знову в небі невідомий біс Підвісив сонце на прозорих тросах.
. #
І, захолонувши у дивній грації,
Зітхають свіжістю дівочою акації,
Вітрами обціловані до ніг...
А я дивився, серце розривалося:
Ну, що в тім нового, сучасного ховалося? — Так зрозуміти і не міг.
Через душі, мов через вокзали, Гуркотять состави почуттів...
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати — поготів.
Та не вірить я не маю змоги, Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги Зупиняю потяга твого.
І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш? Станеш ти біля мого благання Чи до інших станцій просвистиш?
ф ф ф Чорні від страждання мої ночі, Білі від скорботи мої дні Впали у твої свавільні очі, Жадібні, глибокі і чудні.
>1 тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб іуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле Упаде на тім’я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло Оскверняє помислом гидким. Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук — Все в тобі прекрасне і священне, Мамо моїх радощів і мук!
ЧАДРА
Я тебе не сприймаю за істину,
Бо таких, мабуть, зовсім нема.
Ніч, вітрами дурними освистана, Свою чорну чадру підиіма.
І дивлюсь я здивовано в очі,
Що заблискали з-під чадри.
У волоссі — у сірому клоччі Причаїлися дикі вітри.
Не дарма понад нею пронісся Ураганний тайфун стихій.
Виповзає на перенісся Зморшка відчаю і надій.
І куди я до істини втраплю Через ями й вибоїни слів?
Коли б випив її хоч краплю,
То, напевне б, від жаху зомлів.
Я тебе не сприймаю за істину —
Небо навіть, і те рябе.
Одчайдушну, печальну, розхристану, Голубу і безжально освистану —
І таку я люблю тебе!
♦
листи з дороги
І знову сам воюю проти себе — Два чорти схарапудились в мені. Один волає: «Зупинись! Не треба!» Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову Спішу вперед або плетусь назад. Мені дарма, що брехні і обмови Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги, Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.
Я юності не знав. Нудотно і похмуро Пройшли мої, можливо, кращі дні У тісноті і сутінках конури
З думками власними наоднині.
Я не шукав хвилинної утіхи,
Бо соромітними здавалися мені
Розв’язні танці і розмови тихі,
П’янке тепло дівочої руки 1 іуби, скорчені від сміху.
І все було у мене навпаки: