Коли гриміли духові оркестри І шарпали підлогу каблуки,
У мене в роздумах проходили семестри.
Були зі мною сум і самота
Та ще нудьга й докука, ніби сестри.
Тепер смішні — дитяча прямота,
І аскетизм, і холодність уявні,
Бо сонне серце сполох калата.
І та моя відчуженіст ь недавня Мене залишила — і я бажаю жить, Відкрить на вікнах посірілі ставні,
З людьми сміятись, плакать і любить.
♦
Не лицемірити, не чванитись пихато, Не дуракам пускати в очі дим,
Не з мудрим виглядом зазубрені цитати Вигукувати голосом худим, —
Я не цього бажаю, не папуга,
Щоб віддаватись цьому ремеслу.
Я хочу правді бути вічним другом . І ворогом одвічним злу.
Він дивився на мене тупо Очицями, повними блекоти:
— Дарма ти себе уявляєш пупом,
На світі безліч таких, як ти.
Він гримів одержимо і люто,
І кривилося гнівом лице рябе,
Він ладен був мене розіпиути За те, що я поважаю себе.
Не стала навколішки гордість моя... Ліниво тяглася отара хвилин...
На світі безліч таких, як я,
Та я, їй-богу, один.
У кожного Я є своє ім’я,
На всіх не нагримаєш грізно,
Ми — не безліч стандартних «я»,
А безліч всесвітів різних.
Ми — це народу одвічне лої ю,
Ми — океанна вселюдська сім’я.
І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «я».
♦
Втопили в землю порожні очі,
На тім’ях — сивіє рілля.
Мозок не родить.
Піт неохоче
Випаровується з-під бриля.
Позичте їм зерна засіять ниви, Помийте їх ріллі дощем думок, — Може —
Чому б не повірити в диво? — Вродить якийсь колосок.
♦
Стільки в тебе очей, Стільки рук і мозолів, Скільки крапель в Дніпрі І у небі зірок.
Ти не падав од вітру,
З біди не безволів,
Не насунув на душу Ганьби козирок.
Не шукав я до тебе Ні стежки, ні броду,
Бо від тебе узбіччям Ніколи не брів —
Я для тебе горів, Український народе, Тільки, мабуть,
Не дуже яскраво Горів.
Тільки, мабуть, не міг,
Як болід, спалахнути, Щоб осяяти думкою Твій небозвід,
Щоб устать, ніби зірка, Сіянням окута Твоїх подвигів гордих Й незлічених бід.
Скромна праця моя —
То не пишна окраса,
Але в тому, їй-богу,
Не бачу біди —
Щось у мене було 1 від діда Тараса,
І від прадіда — Сковороди.
Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду — Ти у грудях моїх,
У чолі і в руках.
Упаду я зорею,
Мій вічний народе,
На трагічний і довгий Чумацький твій шлях.
♦
-
#
У
ЛИСТИ З ДОРОГИ ф ф ф
Все було. Дорога закричала, Блиснули байдужі ліхтарі.
Ти пішла від мене до причалу І згоріла в полум’ї зорі.
• ■ 4 • ^
Вибухали дні незрозуміло,
І жипя котилося моє...
Але там, де ти тоді згоріла, Кожен ранок сонце устає.
Часто я самотній, ніби Крузо, Виглядаю із-за обрію кораблів.
І думка безпорадно грузне В клейкім баговинні слів.
На своєму дикому острові В шкірянці з убитих надій Штрикаю небо очима гострими:
— Де ти, П’ятнице мій? —
Залпи відчаю рвуться з горла, Гуркотять у байдужу даль:
— Пошли мені, Боже, хоч ворога, Коли друга послати жаль!
У маленьких очах відбивається світ, — Гамірливий, гучний і великий —
Буйна радість зелених віт,
Білі хмари і срібні ріки.
В них — червона печаль зірниць,
І світанків краса незабутня.
Із маленьких лукавих зіниць Поглядає па нас майбутнє.
В них відіб’ється простір без меж,
Тиха вулиця й синє поле,
Але клекіт страшних пожеж Хай у них не тремтить ніколи.
Хай в маленьких очах відбивається світ Од маленьких ромашок до стартів великих, Хай в них світиться синій зеніт,
А не жах од побоїщ диких.
Минула ніч, і сонце білогриве Несе на тросі огненному день,
І блискітки, швидкі та метушливі, Стрибають па асфальті де-не-де.
Мовчать каштани, стомлені і мляві, Та ось під них, у царство тишини, Ввірвалися чорняві і біляві, Блакитноокі дочки і сини.
І вже каштанам ніколи дрімати,
І сонце не надивиться згори На їх носи, рум’яні і кирпаті,
На витівки, на ігри дітвори.
І небо теплотою глибиніє,
І радість наливається в серця — Сміют ься, бігають, пустують, мріють Малесенькі замурзані сонця.
ГІоету, кажуть, треба знати мову Та іце уміти вправно римувать. Натхнення і талант — і все готове — Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили у душі.
Бо не запалить серце точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць чи за ніч.
Ні, інша сила, буйна, незборима,
Вогнем і пристрастю напоює ту річ.
Ні, інша сила так цілющо діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє,
І світло б’є крізь морок і гіуріу.
Без неї рими точні й милозвучні Не варті навіть драного гроша —
Слова звучать примусить сильно й іучно Лише одна поетова душа.
♦
ф ф ф Може, ти зі мною надто строга, Та й чого б ти ніжною була? Але ти в жита моє убоге Зіркою яскравою ввійшла.
І нехай проміння те не гріє,
Що послала зірка здалека,
Та до неї лине й лине мрія,
Ніби світло, тиха і легка.
І не треба долі дорікати,
Всіх не може обігріть вона:
Нас до тебе горнеться багато, Але ж ти одна.
Ф
і»
У душі моїй —
Місця немає туманам.
У душі моїй —
Сонце червоне буя,
І регоче, й гримить Голубим океаном Нерозтрачена радість моя.
У душі моїй —
Шторми і грізні прибої,
І тривога,
Мов хмара грозова,
Встає.
Я вродливий з тобою, Розумний з тобою,
У тобі — моя ніжність І серце моє.
Облягли нас тумани.