Давид вирішив не гаяти часу і під час тиради керівника взявся заповнювати чергові бланки. Коли він закінчив три, то помітив, що монолог повільно добігає кінця.
— ...зараз ти розумієш? Йдеться про відповідальність! Про вище благо. Ти маєш негайно придумати якесь рішення. Це наказ!
Молодший чиновник слухняно почав думати, а потім відповів:
— Просто викинемо той рапорт.
— Що ти маєш на увазі?
У голосі Елінія звучало обурення, змішане з недовірою.
— Викинемо цей клятий папірець разом зі сміттям. Не було ніякого листа. Ніхто цього не перевірить. А навіть якщо, то скажемо, що він до нас ніколи не надходив.
— Але ж... Це аморально! Неприпустимо і суперечить правилам!
Давид знизав плечима.
— Знаєш, що було б, Еліній, якби ми завжди діяли згідно із законом? Небо давно потонуло б у потопі паперів. І так агент вже не встигне туди вчасно. Пекельники виявляють у подібних акціях далекосяжну ефективність.
Керівник на мить завагався, тримаючи лист над кошиком для сміття. Зморшки на його жирному обличчі змінювали конфігурацію, подвоюючи кількість щік і підборідь. Врешті-решт він викинув папірець, хоча його вираз обличчя був таким, ніби він випадково викинув у туалет улюбленого хом'яка та ще й злив водою.
Він довго стояв над кошиком, погойдуючись на коротких, товстих ногах.
— Тебе не турбує, Давиде, що ми щойно дозволили невинним землянам бути пограбованими пекельниками?
— Землянам? Вони тільки стоять на колінах і чекають на диво, – відповів молодший ангел, щось викреслюючи в таблиці. – Нехай самі займаються своїми проблемами.
□□□
Двоє злодіїв все ще нишпорили по квартирі. Тим часом третій дістав із машини список і тепер уважно його вивчав, проводячи пальцем по літерах.
— Це може бути щось цікаве, — прошепотів Рракс. — Піду перевірю.
Не встиг Янек заперечити, як ворон злетів. Він приземлився на даху фургона і зазирнув злодієві через плече. За мить він уже був біля Мічиньського, явно розвеселений.
— І що? – Янек лопався від цікавості. – Що там було?
— Як ти і підозрював, список речей, які вони хочуть вкрасти.
— То чому ти так радієш?
— Бо цей список, дорогий Янеку, підтвердив моє переконання, що нам нічого не треба робити.
— Що? – здивувався Мічиньський.
— Цього разу ми можемо спокійно спостерігати за розвитком ситуації. Є велика ймовірність, що все піде так, як ми хочемо.
Крук спокійно поправив відстовбурчене перо.
— Я зовсім не розумію. Говори чіткіше, Рракс!
— Наступною в списку є якась ікона з Національного музею. Ці дурні думають, що їм вдасться обікрасти куратора Скжипчака.
□□□
Позеленіла, напівзгнила рука висунулася вперед. Пожовклі нігті відбивали світло свічок. Пальці хвилину ворушилися в повітрі, як лапки павука, а потім опустилися на білу голову королеви.
Утопець перемістив фігуру по шахівниці, а потім сказав:
— Шах, пане кураторе.
Скжипчак поправив окуляри і почав розчісувати бороду. Він довго думав, а великий годинник з ХІХ століття за його спиною відраховував секунди металевим цоканням.
Нарешті він прийняв рішення. Прикрив короля своєю турою, поставивши її на поле, яке захищав кінь.
Живий труп посміхнувся з задоволенням. Потім він переставив на одну клітинку слона з іншого боку дошки.
— Шах і мат.
— Хай ти щез! – пробурмотів Скжипчак.
— Чорний гумор, пане кураторе?
— Як ти...
Раптом щось постукало у вікно. Музейник різко підхопився. Лише через мить він усвідомив, що страх перед привидами є абсурдним, коли сидиш у компанії мерця. Підійшов до вікна. На підвіконні світилася пара жовтих очей, подібних до намистинок.
□□□
— Це тут.
— Як будемо робити? Обережно чи виважуємо двері?
— Ламаймо. Немає чого ховатися. Треба забігти, забрати все необхідне і втекти.
— А якщо буде охоронець?
— Тоді він отримає одну з іграшок цього дивака. Чортів Джеймс Бонд залишив нам цілу зброярню.
— Крім того, я чув, що там зовсім немає охорони. Бабла не було, тож охоронців звільнили. Якийсь час тому про це писали в газеті.
— Ти читаєш газети?!
— Іноді. Бабця залишає біля туалету, тож я читаю.
— Гаразд, досить. Починаємо.
Три постаті вийшли з машини і рушили в бік музею. Біля дверей злодії озирнулися, але навколо не було ні душі. Тільки по сусідній площі час від часу проїжджали машини. У парку по той бік вулиці співав п'яничка.
— Всередину!
Пристрій у формі диска проклав їм шлях через товсті ворота прямо до темного вестибюлю. Вночі музей виглядав моторошно. Поліровані сходи та підлога блищали у світлі місяця, а ряди давно померлих постатей та манекенів дивилися на прибульців з кожної стіни, з кожного кута. До того ж високі коридори підсилювали найменший звук у кілька разів, і здавалося, що кожен крок чути в найвіддаленішій частині будівлі.
— Куди тепер?
— На другий поверх. Ця ікона висить у відділі середнє... середньо...
— Середньовіччя, дурню.
Злодії піднялися широкими сходами. Перед ними відкрився довгий коридор. На стіні висіли картини, а далеко попереду стояла самотня статуя. Вони рушили, але через кілька хвилин раптово зупинилися.
Статуя здригнулася. Потім почала йти їм назустріч.
— Що це, чорт забирай? Якийсь голум?
— Голем, дурню. Та ні, бо занадто худий.