— Не маю поняття. Дитина знайомих їхніх знайомих не спить ночами і постійно бачить кошмари. Не їсть, пропускає заняття в школі, стала злісною, ну, загалом занепала. Коли лікар не допоміг, вони подумали, що це одержимість або чари. Тож вони викликали екзорциста з села. Приїхав якийсь дід у гумових ботах і куфайці, Якуб якийсь там[13]. Він сидів цілу ніч у кімнаті дитини, і нічого не сталося. Вранці він сказав, що це не чаклунство, а малий просто розпещений чортяка і його треба бити ременем по голій дупі. Тільки він міг щось пропустити, бо всю ніч пив буряковий самогон, а вранці ледве тримався на ногах.
— І що? Спробували?
— Що?
— Ремінь. Подіяло?
— Якби це спрацювало, мене б тут не було. Кажу тобі, Янеку, проблема не в дитині. Пацан, звичайно, трохи розпещений, але не більше, ніж решта сучасних дітлахів. Справа в іншому. Тому я порекомендував тебе своїм знайомим. В справу входиш?
Мічиньський подивився в бік темного приміщення складу, звідки щойно долинув підвищений голос:
— Давай сюди другу пляшку, Корівка ти Божа. Швидше, швидше! Я більше не витримаю, бо мене розірве!
— Входжу, – відповів Янек. – Як бачиш, мені немає чим зайнятися.
□□□
Через півгодини вони вже були в трамваї, що їхав у бік одного з житлових масивів, які оточували місто з усіх боків, наче настирливий бетонний гриб. Вийшовши на кінцевій зупинці, вони хвилину непевно оглядалися. Будинки були майже однакові, а таблички з назвами вулиць були зірвані. Вітек мусив зателефонувати знайомим, щоб ті допомогли йому точним описом дороги.
Незабаром обоє вже прямували в потрібному напрямку. Вони саме проходили повз магазин у житловому масиві, коли Мічиньський раптом зупинився.
— Зачекай! Дай мені секунду.
— А що?
— З самого ранку нічого не їв, мушу щось перекусити.
Через кілька хвилин він вийшов з пляшкою соку, булочкою і якоюсь маленькою упаковкою.
— Що це? – запитав Вітек.
— Печиво з ворожінням.
— Ти, мабуть, жартуєш!
— Звідки! Я на власні очі бачив відьом, василісків і навіть дракона. Чому я не маю вірити в прості ворожіння?
Вони рушили далі. Янек швидко з’їв свій обід, а коли настав час печива з ворожінням, він розламав його урочистим рухом.
— І що? – запитав зацікавлений Вітек.
— "Сьогодні з тобою трапиться щось неймовірне".
— Погане пророцтво, – розсміявся журналіст. – Такі речі трапляються з тобою щодня.
Мічиньський лише знизав плечима і викинув папірець. Вони вже стояли біля потрібного будинку. Тут все було розхитане, починаючи від поручнів на сходах і закінчуючи ліфтом. Половина лампочок була розбита. Однак, на відміну від старих, скрипучих будинків, сходова клітка будинку не викликала асоціацій з привидами і не викликала тремтіння у непроханих гостей. Якщо тут щось і відчувалося, то це здивування, як мешканці змогли так вправно перетворити сучасний інтер'єр на постіндустріальну руїну, подекуди позначену смугами засохлої сечі. Коли вони під'їхали на тринадцятий поверх, Вітек привітався зі знайомими і представив приятеля, після чого обоє приступили до детального огляду квартири. Журналіст використовував для цього лупу, а Янек — трохи детективної магії, якої його навчив Рракс.
Однак ніяких її слідів вони не знайшли, ні астральних смуг у кутках, ні взагалі нічого, крім павутини за шафою. Тож вони спробували допитати хлопчика, але той не міг нічого розповісти, крім останнього епізоду "Покемонів" і того, як він плюнув товстому Лолекові в рюкзак, бо у того смерділи ноги. Зневірені, вони ще детально розпитали батьків – без результату.
Висновки були заплутаними. Жодних слідів паранормальної діяльності, навіть найменшого привида чи загубленого чарівного предмета. Жодного монстра в шафі чи трубах, жодних дивовиж навіть крихітного ельфа. Квартира була зразково стерильною – справжня езотерична пустеля.
З трудом приховуючи розчарування, Вітек і Янек похмуро попленталися до ліфта.
— Ось і все, що ми побачили за наші п'ять тисяч, – меланхолійно зітхнув Вітковський.
— Може, все-таки той Якуб мав рацію? – замислився Мічиньський. – Може, це просто розпещений шмаркач, якому треба добре набити дупу? Ти знаєш, РДУГ[14] і все таке.
— Можливо. Хоча передчуття підказувало мені зовсім інше.
Вони рушили до найближчої зупинки. Однак, не пройшовши й ста метрів, Янек раптово зупинився.
— Гей! Що з тобою? – запитав Вітек, побачивши, що друг позеленів, наче щойно проковтнув гнилу устрицю.
У відповідь Мічиньський вказав пальцем на бічну стіну будинку. Хтось там написав кривими літерами:
— Не розумію. Що це за фуфловий двовірш?