Череда міських дивовижів полностью

— Це цитата, – прошепотів Янек. – Цитата з пророцтв великого мудреця Міцека Словацькевича[15] [(1941-1973) – давно зниклий пророк і віщун; найбільший, якого породило місто. Кажуть, він навчався з творів стародавніх віщунів, таких як Піфія з Олександрії чи Унітаз з Бакеліту. У своїх віршованих пророцтвах він уклав величезні знання – від усіх історичних потрясінь, які мали прокотитися Вроцлавом, до виграшних номерів спортлото на найближчі п'ятсот років. Однак пророцтва М. Словацькевича виявилися незрозумілими для пересічного читача і швидко були визнані винятково графоманською поезією. Сам пророк, вперто не визнаючи того, що звичайні люди не бачать дивовижів, продовжував розповідати про василісків з каналізації та стукунів на горищі, аж поки замість місця в пам'яті нащадків отримав місце в психіатричній лікарні, де і помер у забутті.])!

— Жартуєш! – Вітек знизав плечима, тим більше, що як журналіст він вважав себе більшим експертом з літератури, ніж його приятель. – Хто міг таке написати на стінці? Адже про цього типа забули навіть дослідники літературних патологій!

Мічиньський придивився до напису зблизька. Літери виглядали незграбними, якби то автор ледве міг тримати крейду в руках. Однак розмашисті форми цих крокозябр нагадали Янеку щось.

— Те, що я скажу, тобі, мабуть, не сподобається, – сказав він Вітекові.

— Валяй.

— Я думаю, що це сам Міцек.

— Але ж він...

— Знаю, – перервав Янек суворим тоном. – Але я чув, що його дух час від часу з'являється, щоб попередити людей про катастрофу чи якусь пам'ятну подію.

— Але ж ця цитата нічого не означає! Ну, ніьито щось страшне. Але бракує стандартних елементів кожного пророцтва. Ну, ти знаєш: хто, коли, навіщо і як!

— Вірно, – відповів Мічиньський. – Але ж ми маємо справу лише з фрагментом. Треба побачити решту тексту. Мабуть, моє передчуття мене не підвело. Ця справа може бути дуже, дуже серйозною.

□□□

Будівля бібліотеки стояла недалеко від центру, височіючи над вузькою вулицею. Архітектор подбав про те, щоб ніхто не заходив всередину і не обмацував пальцями книжковий фонд – маса червоних цеглин, покритих мідною патиною, ефективно відлякувала всіх, крім студентів. Скрипіли ручки, іноді хтось чмокав або виголошував у диктофон уривок уривчастого монологу. Однак не ці зали – світлі та відвідувані – були метою Янека та Вітка. Вони знали, що будівля, яка залишилася після німців, приховує в собі багато таємниць: запилені коридори і кімнати, в які лише раз на рік або два заглядав якийсь старезний професор (і то, як правило, тому, що його голова, зачеплена колісницею часу, забула дорогу до туалету). Там зберігалися нікому не потрібні томи, застарілі наукові праці, графічні твори. А найглибша і найбільш запилена зала була зарезервована для Відділу Недостовірних Джерел.

Цей відділ заснували німецькі творці бібліотеки. Керуючись властивою їхній нації любов'ю до порядку, вони вирішили, що навіть найабсурдніша нісенітниця, навіть праця, позбавлена грама правди, повинна знайти своє місце в книгозбірні. Незабаром полиці в підземеллі заповнилися творами всіляких божевільних вчених. Після війни, коли бібліотека перейшла до рук польського університету, люди мимохідь замислювалися, чи не віддати це сміття Червоній армії, хоча б на самокрутки. Однак відділ Недостовірних джерел залишився і навіть почав розростатися, бо раптом виявилося, що багато творів слід терміново прибрати з полиць. І так він проіснував до сьогоднішнього дня – адже кожна сива професорська голова час від часу народжувала безглузді нісенітниці, і їх потрібно було тримати в якомусь безпечно віддаленому, темному і забутому місці.

Після короткого блукання в підсобному приміщенні бібліотеки Янек з Вітеком увійшли через іржаві залізні двері в найбільш захаращене приміщення, яке вони бачили в житті. Хлопці стояли, непевно дивлячись на плями темряви, що оселилися в кутках, за стосами папок або масивними стелажами. Виглядало так, ніби вони боялися когось або чогось, що могло там ховатися і жадібним поглядом спостерігати за прибульцями із зовнішнього світу.

Повільним рухом Вітек дістав з-за пазухи пакетик горіхів. Розсипав їх на краю старого столу. Відразу щось зашурхотіло в далекому кутку, а за мить вони побачили володаря цієї підземної країни.