— Але ж ви нічого не розумієте. Він не утримується тут проти своєї волі. Принаймні, вже ні. Так, спочатку оперативники мусили застосувати силу, але тільки через надзвичайну важливість справи.
— Калібр-сралібр. Ясніше, людино! – саркастично зауважив Горілчак.
— Коротко кажучи, – доктор набрав повітря, – йдеться про Інтернет 2.
□□□
Ромашка був гномом для спеціальних завдань. Він мав репутацію настільки ж огидну, як і вкрите шрамами обличчя, та одну важливу рису, яка призначала його для особливо небезпечних місій. А саме, він не виявляв ані краплі інстинкту самозбереження.
Самотні напади на людей і крадіжки серед білого дня були його постійним репертуаром. Історія про те, як він колись побив трьох дітей, які хотіли нагодувати ним кота, стала легендою. Ромашка наказав витатуювати цю сцену на спині, а зуби нещасного пухнастого створення повісив на шию як амулет.
Для нього напад на двох великих людей не здавався чимось надзвичайним. Однак він знав, що повинен бути обережним. Гном почекав, поки промені прожекторів трохи віддалилися, знайшов кущ трави, який міг би послужити укриттям, а потім рушив. Він біг легко і дуже швидко. Очі були прикуті до мети.
Несподівано щось потягнуло його за щиколотку. Ромашка навіть не встиг здивуватися. Він зробив у повітрі довге сальто, а за мить земля вдарила його в обличчя з силою паротяга, який мчав назустріч.
□□□
— Інтернет 2? – Вітек підняв брову, явно зацікавившись. – Та мережа, яка нікому не потрібна і тому її впровадження відклали на невизначене майбутнє?
— Якщо казати точніше, Інтернет 2 вже створено. Інфраструктура та перші сервери були встановлені два роки тому. Спочатку ними користувалися лише академічні центри, але справа швидко зацікавила уряди світових держав. Почалися сутички за контроль над новою мережею. Американці, китайці, росіяни, таліби, ізраїльські студенти, сайєнтологи... Пекло. Незабаром через постійні атаки хакерів мережа стала повністю непридатною для використання. Тому всі користувачі відмовилися від неї, за винятком розвідок держав, які ставилися до цього питання амбіційно.
— Але яке це має відношення до Дідуся?
— Деякий час тому наші американські союзники запропонували створити в Польщі Заклад електронної боротьби, що спеціалізується на Інтернеті 2.
— Це, мабуть, в рамках компенсації за гумки до трусів з гортексу? – вгадав журналіст.
Вчений кивнув головою.
— Це була велика можливість для країни, – продовжив він. – Можливість стати значущим гравцем на сучасному полі бою.
— Все на славу Четвертої Речипосполитої, – Лисий салютував до стелі.
— Президент не міг пропустити такої нагоди, – продовжував доктор. – Незабаром було створено відповідну лабораторію за американською ліцензією, з американським обладнанням. Саме в ній ви зараз стоїте.
— Я все ще не розумію, що це має... – почав Вітек.
— Зараз поясню! Інтернет 2 – це повністю віртуальна мережа. Керування здійснюється за допомогою рухів усіх кінцівок. Тому нам потрібна була людина з надзвичайною координацією. Хтось, хто може працювати і руками, і ногами. Тим більше, що китайці, які вже тоді майже опанували мережу, використовували як операторів чудово навчених акробаток із циркової школи в Пекіні. Першим до нас потрапив барабанщик відомого польського гурту. На жаль, співпраця не склалася найкращим чином. Виявилося, що протягом п'яти років він грав тільки під фонограму. У цій ситуації нам терміново потрібен був інший кандидат. Командир нашої охорони, капітан Рись, швидко знайшов відповідну ціль, яку було залучено в ході польової операції. Тут доктор вказав на Дідуся Ложечку.
— Тож викрадення? – прокоментував Вітек. – Громадська думка скоро дізнається. А тепер відпусти бідного старого!
— Не можу. Він саме в процесі зіткнення. Якби сталося замикання у нейро...
— Замики не буде, бо тоді присутні тут товариші підімкнуть тобі зад до акумулятора вантажівки – пообіцяв Горілчак. – Будь ласкавий і роби, що тобі шеф каже.
Аргумент про акумулятор переконав доктора сильніше, ніж тисяча слів. Він одразу взявся до роботи за консоллю, під пильним наглядом гномів. Вже за дві хвилини вогники на койці Дідуся згасли. Сам Ложечка нетерпляче смикнувся і почав лаятися.
Вітек зняв з нього шолом.
— Що таке?! Я тільки-но почав вигравати! – заперечив Дідусь.
— Ми прибули вам на допомогу, пане Лржечка. Будь ласка, йдіть з нами.
— На допомогу? – пенсіонер насупив густі брови.
— Ми знаємо, що вас утримують проти вашої волі і змушують співпрацювати з розвідкою. Зараз не час для питань. Ходімо.
— А йди-но сам знаєш куди, пан.
Відповідь змусила Вітка завмерти на місці.
— Що?
— Ви що, здуріли! – прогарчав Ложечка. – Мені тут добре. Мене годують, мені тепло, іноді навіть шлункову дають. А натомість я весь час граю в їхні відеоігри. Жити не вмирати!
Журналіст аж застогнав. Вчений тріумфально посміхнувся.
— І ви впевнені, що не хочете свободи? – запитав він у старого.
— Свободи? Тобто сидіти на вокзалі в холоді і дощі? Дякую, я краще залишуся.
— Досить, шефе, – вигукнув Горілчак. – Якщо старий пручається, то по голові його і в мішок. Час тікати!