Слухаючи Лакост, Ґамаш згадав запитання, яке РейнМарі поставила йому напередодні. Чому Річард Лайон і Сісі де Пуатьє одружилися? І чому вони не розлучилися? Вона така амбітна, егоїстична й жорстока, а він такий слабкий і незграбний? Швидше можна було б очікувати, що Сісі вб’є його, а не навпаки.
Тут він усвідомив, що сприймав майже як факт те, що Лайон убив свою дружину. Ґамаш знав, що сприймати щось як факт дуже небезпечно. І все ж, чи можливо, що Річарду Лайону нарешті вдалося досягти успіху? Чи вбив він дружину, щоб не ділитися з нею статком?
— У цій справі є ще дещо дивне. — Лакост вибачливо всміхнулася інспектору Бовуару. Вони разом працювали над багатьма справами, і вона добре знала його гострий аналітичний розум. Така хаотична доповідь була для нього справжніми тортурами, але він опанував себе і кивнув. — Я також пробила Сісі де Пуатьє по базі й нічого не знайшла. Хіба що посвідчення водія та медичну картку. Але ні свідоцтва про народження, ні паспорта, жодного документа, виданого понад двадцять років тому. Тоді я спробувала знайти щось на Сісі Лайон, Сесілію Лайон, Сесілію де Пуатьє. — Вона підняла руки, показуючи, що полишила надію знайти бодай якусь інформацію.
— Спробуйте пошукати на Елеонору та Анрі де Пуатьє, — запропонував Ґамаш, дивлячись у книгу, що лежала перед ним. — Згідно з її книгою, це її батьки. І пошукайте
— Що це?
— Її філософія життя. Філософія, що, як вона сподівалася, замінить феншуй.
Бовуар намагався здаватися зацікавленим і водночас обізнаним. І те й інше було не про нього.
— Філософія, — продовжував Ґамаш, — яка, вона мала надію, зробить її надзвичайно багатою.
— Мотив для вбивства? — Бовуар пожвавішав.
— Можливо, якби їй це вдалося. Але схоже, що Сісі де Пуатьє була не більш успішною за свого чоловіка. Якщо це все, розподілимо завдання. Він підвівся.
— Сер, є ще дещо, — озвався агент Робер Лем’є. — Ви звеліли мені перевірити сміття з будинку Лайонів. Тож я все перебрав і склав інвентаризаційний список.
— Це зачекає, агенте, дякую, — відмахнувся Ґамаш. — У нас напружений день. Я поговорю з Кей Томпсон, дізнаюся, що вона бачила. Я хочу, щоб ти знайшов фотографа, про якого говорив Річард Лайон, — звернувся він до Бовуара, який жваво кивнув, із нетерпінням чекаючи на початок полювання. — Принаймні він напевно фотографував благодійний сніданок і керлінг. Можливо, він навіть зняв убивство. Його звуть Сол якийсь там.
— Сол Петров, — уточнила велика червона пожежна машина жіночим голосом. З-за неї з’явилася молода жінка. — Я знайшла його.
Наближаючись, вона не могла не помітити шок і навіть жах на обличчях чоловіків і жінок, що сиділи за столом. Вона не здивувалася, бо була готова до цього.
— Доброго ранку, агентко Ніколь, — привітався Арман Ґамаш.
Бовуар роздавав завдання, поки Ґамаш розмовляв із агенткою Іветт Ніколь наодинці. У будівлі станції була одна окрема кімната, де колись сидів касир і продавав квитки. Пізніше її зайняла Рут Зардо. Там стояв письмовий стіл, стілець і близько трьохсот книжок, що було, поза сумнівом, украй пожежонебезпечно.
Щойно з’явилася агентка Ніколь, старший інспектор Ґамаш підхопився на ноги, як може підхопитися засуджений, зустрічаючи неминучу страту. Він кивнув Бовуару, і його заступник усе зрозумів без слів. Ґамаш мовчки пройшов уперед, щоб зустрітися з Ніколь на півдорозі, і провів її до маленької кімнати.
Тепер Бовуар спостерігав, як команда працює з комп’ютерами і телефонами, але його думки займав шеф. І Ніколь. Ця в’їдлива, нікчемна, обмежена жіночка, яка ледь не зруйнувала їхню останню справу та сіяла чвари в команді, чий успіх був побудований на злагодженості.
— Поясніть, як ви тут опинилися, будь ласка. — Ґамаш стояв посеред тісної кімнати, височіючи над низенькою агенткою. Її коротке мишаче волосся розпатлалося не лише тому, що було під шапкою, а й через саму стрижку, яку, схоже, зробив секатором п’яний садівник. Тьмяний одяг сидів на ній незграбно, і Ґамашеві здалося, що на її колючому вовняному светрі прилип яєчний жовток. Її багрове обличчя було подзьобане шрамами від підліткових прищів, а там, де рубців не було, шкіра мала нездоровий колір. Єдиною іскрою, що горіла в її сірих очах, був страх. «Там є ще дещо, — подумав Ґамаш. — Підступність. Вона когось боїться, але не мене».
— Мене приставили до вас, сер. — Вона пильно дивилася на нього. — Сьогодні вранці подзвонив суперінтендант Франкур і сказав, що я маю прибути до вас. Я теж здивувалася. — Вона намагалася сказати це скрушним голосом, але вийшло просто плаксиво. — Я прочитала ваші з інспектором Бовуаром робочі нотатки щодо вчорашнього вбивства.
— Яким чином?
— Суперінтендант переслав їх мені додому. І звернула увагу на ваш запис щодо фотографа, що ви вважаєте це першочерговим завданням. Я погодилася.
— Я радий це чути.
— Тобто, я подумала, що ви маєте рацію. Ну, звісно, ви маєте рацію. — Тепер вона починала хвилюватися. — Ось.
