Вона простягнула руку з аркушем паперу. Він узяв його й прочитав:
— Я знайшла адресу на карті. Подивіться. Секундочку.
Вона витягла карту з кишені куртки й простягнула йому. Він не взяв. Він просто витріщився на неї.
— Я обдзвонила близько п’ятнадцяти агентств з оренди житла в цьому районі. Ніхто його не знав, але врешті-решт я знайшла ресторан «Сан-Сусі» в Сен-Ремі. Там люди дають оголошення про здачу в оренду заміських будинків. Я запитала власника, і він пригадав,
що кілька днів тому йому телефонував хлопець із Монреалю. І одразу ж винайняв це житло. Тож я подзвонила, і справді, він той самий фотограф. Сол Петров.
— Ви говорили з ним?
— Так, сер. Довелося. Щоб підтвердити його особу.
— А якщо він і є вбивця? А якщо в цей момент він спалює свої фотографії або завантажує машину? Як давно ви телефонували?
— Близько двох годин тому. — Голос Іветт Ніколь стих до шепоту.
Ґамаш глибоко вдихнув і якусь мить дивився на неї, а потім вийшов за двері.
— Інспекторе Бовуар? Будь ласка, візьміть агента і з’ясуйте, чи це той фотограф, якого ми шукаємо. Агенте Лем’є, залишіться тут. Мені потрібно поговорити з вами. — Він повернувся до Ніколь. — Сядьте і зачекайте на мене.
Вона опустилася на стілець так, ніби її ноги підкосилися.
Бовуар узяв папірець, звірився з мапою на стіні і за лічені хвилини вже був за дверима, дорогою встигнувши глянути на агентку Ніколь, яка сиділа у крихітній, тісній кімнаті й мала найнещасніший вигляд, який узагалі може мати жива людина. Несподівано для себе Бовуар відчув до неї трохи співчуття. Про темну сторону вдачі Ґамаша ходили легенди. Не тому, що вона була такою темною, а тому, що він її дуже добре приховував. З її проявами майже ніхто не стикався. Але ті, хто стикався, запам’ятовували це назавжди.
— У мене є для вас завдання, — звернувся Ґамаш до агента Лем’є. — Я хочу, щоб ви поїхали в Монреаль і дещо розпитали. Про жінку на ім’я Елль. Це не справжнє її ім’я. Вона була жебрачкою, її вбили перед самим Різдвом.
— Це стосується справи де Пуатьє?
— Ні.
— Я зробив щось не так? — Лем’є мав пригнічений вигляд.
— Зовсім ні. Мені потрібно, щоб ви поставили для мене кілька запитань, пов’язаних із цією справою, та й для вас це буде корисно. Ви не працювали в Монреалі?
— Майже не бував, — зізнався Лем’є.
— То у вас є шанс. — Ґамаш помітив тривогу на обличчі агента Лем’є. — Усе буде гаразд. Я б не посилав вас, якби не був упевнений у двох речах. По-перше, що ви можете це зробити, а по-друге, що цей досвід стане вам у пригоді.
— Що я маю зробити?
Ґамаш йому пояснив, і вони вдвох пішли до автівки старшого інспектора. Шеф дістав із багажника картонну коробку з речовими доказами й передав її Лем’є разом з інструкціями.
Ґамаш проводжав поглядом машину Лем’є, поки та повільно їхала старим кам’яним мостом, вулицею Коммонс, об’їжджала сільську луку, а потім піднялася на вулицю дю Мулен і виїхала з Трьох Сосен. Сніг не припинявся. Старший інспектор стояв і дивився на фігури, що рухалися сільською лукою. Хтось ніс торбинки з покупками з булочної Сари чи з універсальної крамниці мсьє Беліво. Цілі сім’ї каталися на ковзанах. Дехто вигулював собак. Один пес, молода вівчарка, качався на снігу, щось викопував і підкидав у повітря.
Ґамаш сумував за Сонні.
У снігопад усі люди мали схожий вигляд. У товстих парках і шапках вони ставали невпізнанними. Ґамаш подумав, що якби він знав дітей і собак, то зрозумів би, хто там був із дорослих.
І це була одна з проблем, із якою вони зіткнулися. Узимку у Квебеку всі здавалися однаковими, як різнокольорові зефірки. Важко було навіть відрізнити чоловіків від жінок. Обличчя, волосся, руки, ноги, тіла — усе було заховане від холоду. Навіть якщо хтось бачив убивцю, чи зміг би він його впізнати?
Він дивився, як граються собаки, і з усмішкою впізнав, із чим то вони бавилися. Улюблені зимові ласощі Сонні.
Заморожені какавельки. Собаче ескімо.
Ґамаш сумував навіть за цим.
— Вам не раді в моїй команді, агентко Ніколь, — говорив Ґамаш кілька хвилин по тому, дивлячись на рябе, перелякане обличчя. З нього було досить її маніпуляцій, її зарозумілості та злоби. Він був ситий цим донесхочу під час останньої справи.
— Я розумію, сер. Це була не моя ідея. Я пам’ятаю, як я все зіпсувала минулого разу. Мені дуже шкода. Як мені довести, що я змінилася?
— Піти.
— Я б залюбки, — сказала вона з нещасним виглядом. — Справді. Я знала, що ви поставитеся до мене саме так, і, чесно кажучи, я вас не звинувачую. Я не знаю, про що я думала минулого разу. То була дурість. І зарозумілість. Але, гадаю, я змінилася. Рік у відділі наркотиків.
Вона поглянула на його обличчя, щоб зрозуміти, чи справляли її слова бодай якесь враження.
Не справляли.
— До побачення, агентко Ніколь.
Він вийшов із кімнати, знову одягнув куртку і, не озираючись, попрямував до машини.
— Вибачте, старший інспекторе, але Кей Томпсон зараз немає. Вона ночувала у своєї подруги, Емілі Лонґпре.
