Сестра-господиня будинку для літніх людей у Вільямсбурзі здавалася доброзичливою і послужливою. Сам будинок містився в переобладнаному особняку, кімнати були просторі та затишні, хоча, можливо, трохи обшарпані і, безумовно, пахли тлінню. Як і самі мешканці.
Арману Ґамашу принаймні вистачило розуму посміятися із себе. Мадам Лонґпре жила у Трьох Соснах і, можливо, навіть була однією з тих безіменних постатей на сільській луці, за якими він спостерігав. Він так розлютився на агентку Ніколь, що вискочив із кімнати як вередлива дитина, якою він вважав її, сів у свою машину і помчав геть. Ось так. Тепер він опинився за кілометри від свідка, який насправді був від нього всього за кілька метрів. Він усміхнувся, і жінці залишилося тільки гадати, що так розвеселило цього здорованя.
Замість того, щоб повернутися до Трьох Сосен, Ґамаш припаркував машину біля Легіон-Холу й зайшов усередину. Двері не були замкнені, як і в більшості будинків. Він пройшовся залою. Його кроки відлунювали у великій порожній кімнаті. В одній зі стін був прохід, що сполучав приміщення з кухнею, як це зазвичай буває в кафетеріях. Ґамаш уявив собі метушню святкового сніданку, вигуки привітань, прохання принести ще чаю чи кави. Беатріс Меєр пропонує своє отруйне вариво.
Чому її називали Матінкою? Клара, схоже, думала, що він здогадається, навіть не познайомившись із нею.
Беатріс Меєр? Матінка Бі? Він похитав головою, хоча й знав, що зрештою все зрозуміє. Він обожнював такі маленькі головоломки.
Ґамаш повернувся до картини, що малювала його уява, і приєднався до людей, які були на сніданку наступного дня після Різдва. Тут було тепло й весело, всюди виднілися найбезглуздіші різдвяні прикраси, які тільки можна собі уявити. Його уяві не довелося докладати зусиль. їх ще не прибрали. Зірки та сніжинки з пластику й гофрованого паперу. Штучна ялинка, на якій бракувало щонайменше половини дротяних гілок. Паперові дзвіночки, зелені та сині сніговики, намальовані олівцем збудженими й нетерплячими, утім не надто обдарованими вихованцями дитячого садка. На піаніно, що стояло в кутку, майже напевно грали різдвяні колядки. Кімната, без сумніву, була сповнена ароматом млинців і кленового сиропу — його збирали з дерев, що оточували місто. А ще пахло яєчнею та в’яленим канадським беконом.
А що ж Сісі та її сім’я? Де вони сиділи? Хтось приєднався до неї під час останньої трапези? Хтось узагалі знав, що це була її остання трапеза?
Один із присутніх знав. Він сидів у цій самій кімнаті, їв і пив, сміявся і співав різдвяні гімни, а також планував убивство.
На вулиці старший інспектор зупинився, щоб зорієнтуватися, а потім, поглянувши на годинник, попрямував до озера Брюм. Йому завжди подобався Вільямсбург. Він дуже відрізнявся від Сен-Ремі — той був більш французьким, тоді як Вільямсбург був традиційно більш англійським, хоча дві мови і культури змішувалися, і все мінялося. Йдучи містом, Ґамаш милувався гарними будинками та крамницями, укритими сліпучим білим снігом. Було тихо: це той мир і спокій, який настає взимку, коли земля відпочиває. Через товстий шар снігу машини рухалися майже нечутно. А тротуарами без жодного звуку крокували люди. Кругом панувала тиша. Було надзвичайно спокійно.
Ґамашеві знадобилося чотири з половиною хвилини, щоб дістатися від Легіон-Холу до озера. Він не поспішав, проте мав довгі ноги і знав, що більшість людей йшла б трохи довше. Але як середній показник цей час годився.
Він стояв на узбіччі дороги й дивився вниз на озеро, пусте і вкрите снігом. Ковзанку для керлінгу майже засипало, і єдиним справжнім доказом того, що тут щось відбувалося, були трибуни — порожні й самотні, вони ніби чекали на глядачів, які вже ніколи не прийдуть.
Що робити з Іветт Ніколь? Спокій цього місця дав йому час обміркувати проблему. А вона була проблемою. Тепер він це знав. Одного разу вона його вже обдурила, але Арман Ґамаш був не з тих, кого можна обдурити вдруге.
Вона тут з якоїсь причини, і не обов’язково через убивство Сісі де Пуатьє.
Інспектор Бовуар виїхав із Трьох Сосен і попрямував у бік Сен-Ремі. Через кілька хвилин дороги лісистими та засніженими путівцями він звернув на під’їзний шлях і під’їхав до великого дерев’яного будинку. Про всяк випадок він прихопив із собою агента. Він постукав у двері і стояв, погойдуючись і намагаючись справити враження безтурботної, можливо, навіть розсіяної людини. Але почувався він зовсім інакше. Він був готовий до погоні будь-якої миті. Навіть сподівався, що без погоні не минеться. Сидіти й розмовляти — то було справою старшого інспектора Ґамаша. Його справою було бігати.
— Мсьє Петров? Сол Петров?
— Я тут із приводу вбивства Сісі де Пуатье. Я так розумію, ви знали її?
— Я чекав на вас. Щось ви забарилися. У мене є кілька фотографій, які можуть вас зацікавити.
