Це був явний підкуп, але Бовуар охоче прийняв його. Олів’є приніс пузаті келихи з бурштиновим напоєм. Двоє чоловіків смакували коньяк і обговорювали справу, говорили про все, та на думці в них була лише агентка Іветт Ніколь.
Сигнал тривоги пролунав о другій двадцять ночі. Сирена прорізала морозне повітря і проникла в кожен будинок у селі, пройшовши крізь товсті кам’яні стіни, товстий шар рожевого утеплювача та обшивки, крізь солодкі й неспокійні сновидіння, і сповістила про нічний кошмар.
Пожежа.
Ґамаш схопився з ліжка. Крізь виття сирени донеслися крики, тупіт і телефонний дзвінок. Схопивши халат, він визирнув у коридор і побачив у темряві чиїсь нечіткі обриси.
Бовуар.
Знизу пролунав жіночий голос, різкий і надривний.
— Що таке, що відбувається?
Ґамаш швидко попрямував до сходів. Бовуар мовчки поспішив за ним.
— Я не відчуваю запаху диму, — зауважив старший інспектор, підходячи до Ніколь, яка стояла у дверях своєї кімнати, одягнута в рожеву фланелеву піжаму. Вона була збуджена й перелякана. — Ходімо зі мною.
Голос Ґамаша лунав рівно і спокійно. Іветт Ніколь відчула, що знову може дихати.
Спускаючись сходами, вони почули, як перегукуються Ґабрі та Олів’є.
— Це на Оулд Стейдж Роуд. Рут знає адресу, — крикнув Олів’є. — Я їду туди.
— Зачекайте, — попросив Ґамаш. — Що відбувається? Олів’є зупинився на півдорозі, наче побачив привида.
Коридором від дверей їхнього з Олів’є помешкання підтюпцем біг Габрі. На ньому був жовтий костюм пожежника з теплоізоляційною підкладкою та світловідбивними смугами на руках, ногах і грудях. Під пахвою він тримав чорний шолом.
— Я пішов.
Перш ніж стрімголов кинутись у лютий холод, він поцілував Олів’є в губи і стиснув його руку.
— Що нам робити? — запитав Бовуар.
— Одягайте свій найтепліший одяг. Зустрінемося на старій залізничній станції. — Не озираючись, навіть не застібнувши парку, Олів’є розчинився в ночі. У вікнах будинків по всьому селу спалахувало світло.
Усі троє помчали нагору, і за лічені хвилини знову зібралися біля вхідних дверей. Пробігаючи сільську луку, Бовуар ледве дихав через лютий мороз. Із кожним вдихом його ніздрі злипалися, крижане повітря голками впивалося в пазухи носа та віддавало пекучим болем у лобі. Очі сльозилися, змерзалися вії. Вони ще не подолали й пів дороги, а Жан Ґі вже майже нічого не бачив. «Гіршої ночі для пожежі годі й уявити», — подумав він, намагаючись дихати рівно і тримати очі розплющеними. Холод уже пройняв його до самих кісток, наче він був голий — светри, джинси, весь його теплий одяг виявився безсилим проти цієї нещадної холоднечі. Поруч із ним кашляли Ніколь і Ґамаш, також намагаючись відновити дихання. Здавалося, повітря роз’їдало легені, немов кислота.
Вони були на півдорозі до залізничної станції, як змовкла сирена. Бовуар не знав, що було нестерпніше: виття сирени чи пронизливе скрипіння снігу під ногами. Здавалося, ніби з кожним їхнім кроком сама земля зойкала від болю. Було чутно, як кашляють і спотикаються невидимі в темряві мешканці села, що, мов солдати-піхотинці, поспішали до бозна-якого пекла.
У Трьох Соснах тривала мобілізація.
— Одягніть це. — Олів’є вказав на пожежний одяг, що акуратно висів у відчинених шафках. Усі троє так і зробили. Незабаром приміщення заповнилося іншими добровольцями. Родина Морров, Мирна, мсьє Беліво та ще з десяток селян швидко й без паніки одягали своє спорядження.
— Ем усіх обдзвонила, автобуси вже прогріваються, — повідомила Клара. Олів’є схвально кивнув головою.
Похмурі, вони стояли біля стіни, й дивилися на величезну карту селища.
— Пожежа сталася тут. Униз по Оулд Стейдж Роуд у напрямку Сен-Ремі. Приблизно за чотири кілометри буде поворот ліворуч. Потім прямо ще з кілометр. Вулиця Трайгорн, будинок сімнадцять, це праворуч. їдьмо! Ви зі мною. — Він махнув Ґамашу та його людям і попрямував до пожежної машини.
— Це будинок Петрова. Я впевнений, — кинув Бовуар, заскакуючи в кабіну одразу за Ґамашем. Ніколь втиснулася на заднє сидіння.
— Що? — перепитав Олів’є, скеровуючи величезну вантажівку в бік Оулд Стейдж Роуд.
Решта машин поїхали слідом.
— Господи, справді! — Ґамаш повернувся до Олів’є, перекрикуючи шум. — У будинку є чоловік. Його звуть Сол Петров. Тривога може бути хибною?
— Не цього разу. Про пожежу повідомила сусідка. Вона побачила полум’я. — Ґамаш прикипів до вікна, дивлячись, як світло фар розрізає темряву ночі. Випереджаючи сяйво, вантажівка мчала засніженою дорогою.
— Мінус тридцять, — промовив Олів’є, ніби сам до себе. — Боже, допоможи нам!
У кабіні запанувала тиша, машина прискорилась, її злегка заносило на льоду та снігу. Інші машини, що обігнали їх, уже повертали.
