— Що ти робиш? — Бовуар схопив його за руку.
— А ти як гадаєш, Жане Ґі?
— Але ви не можете… — Бовуару здавалося, що його мозок зараз вибухне. Те, що відбувалося, здавалося неможливим. Події навколо розгорталися з блискавичною швидкістю. Занадто швидко, щоб він міг за ними встигнути.
— Я не можу не робити цього, — сказав Ґамаш, дивлячись на Бовуара, і пекельний шум, здавалося, на мить відступив. Бовуар послабив хватку і відпустив Ґамаша.
— Давайте сюди! — Він узяв важку сокиру з рук шефа. — Ще виб’єте комусь око. Мерщій!
У Бовуара було відчуття, ніби він робить крок у прірву. Проте, як і Ґамаш, він не мав вибору. Він не міг допустити, щоб шеф зайшов до охопленої вогнем будівлі сам. Тільки не сам!
Усередині будинку було моторошно тихо. Не абсолютна тиша, але в порівнянні з галасом ззовні тутешня атмосфера нагадувала усамітнений монастир. Електрику вимкнули, й обидва чоловіки засвітили ліхтарики. Було принаймні тепло, хоча про причину цього тепла краще не думати.
Опинившись на кухні, Бовуар на щось наштовхнувся, і дерев’яний ящик зі столовими приборами з брязкотом упав на підлогу. Укорінена вихованням звичка ледь не змусила його нахилитися та прибрати за собою.
— Ніколь! — крикнув Ґамаш.
Тиша.
— Петров! — спробував він іще раз.
І знову тиша. За винятком глухого реву, схожого на гарчання голодної тварини. Чоловіки озирнулися. Двері до сусідньої кімнати були зачинені, але з-під них було видно мерехтливе світло.
Вогонь наближався.
— Сходи на другий поверх там. — Бовуар указав на двері.
Ґамаш не відповів. Усе було зрозуміло й так. Знадвору було чутно, як Рут поспіхом віддає накази своїм невиразним, охриплим на морозі голосом.
— Сюди! — Ґамаш відтягнув Бовуара далі від полум’я.
— Ось, я щось знайшов! — Бовуар відкинув ляду в підлозі кухні й посвітив туди. — Ніколь?
Ні звуку.
Побачивши драбину, Бовуар простягнув свій ліхтар Ґамашеві. Він сам не вірив, що справді збирається це зробити. Однак він знав: що швидше все закінчиться, то краще. Він просунув ноги в отвір, намацав драбину й швидко спустився. Ґамаш передав йому ліхтарик і теж посвітив униз.
Це був підвал. Там стояли упаковки з пивом Molson, вино, ящики з картоплею, ріпою та пастернаком. Пахло землею, павуками і димом. Бовуар посвітив ліхтарем у дальній кінець і побачив хмару диму, яка повільно, ніби в уповільненій зйомці, валувала до нього. Вона майже зачаровувала. Майже.
— Ніколь? Петров? — крикнув він для порядку, відступаючи до драбини. Він знав, що тут нікого немає.
— Поквапся, Жане Ґі! — підгонив голос Ґамаша.
Бовуар висунув голову з підвалу й помітив, що двері до сусідньої кімнати були вже в диму. Вони обоє розуміли, що незабаром двері займуться.
Старший інспектор витягнув його нагору.
Полум’я наближалося і шум наростав. Крики надворі ставали все відчайдушнішими.
— У таких старих будинках майже завжди є ще одні сходи на другий поверх, — промовив Ґамаш, направляючи промінь ліхтарика на стіни кухні. — Вихід на сходи швидше за все невеликий і, можливо, зашитий дошками.
Поки Ґамаш простукував стіни, обшиті шпунтованими дошками, Бовуар рвучко відчиняв шафи. Бовуар уже забув дім своєї
У шестирічному віці Жан Ґі Бовуар дізнався, що ніде не можна почуватися в безпеці і нікому не можна довіряти.
— Сюди! — крикнув він, вдивляючись у напіввідчинені двері. Він думав, що це була комірчина для мітл, але ліхтарик вихопив стрімкі вузькі сходинки, що вели нагору. Посвітивши, він побачив, що отвір у підлозі закритий. «Боже, будь ласка, хоч би він не був замкнений!»
— Ходімо! — Ґамаш почав підніматися першим. — Ходімо! — Старший інспектор озирнувся і здивовано зауважив, як нерішуче Бовуар занурюється у темний, вузький простір.
