Ці сходи були побудовані сто років тому для худих квебекських фермерів, що страждали від недоїдання, а не для сучасних вгодованих офіцерів Сюрте, одягнених у громіздку зимову пожежну форму. Місця вистачало лише на те, щоб рухатися повзком. Ґамаш зняв шолом. Бовуар зробив те саме, з полегшенням звільнившись від незручного спорядження. Ґамаш піднімався вузькими сходами, черкаючи курткою стіни. Попереду було темно, світло ліхтарів відбивалося від зачиненого люка. Серце Бовуара калатало, а дихання було поверхневим і швидшім. Дим ставав густішим чи йому здавалося? Ні, не здавалося. Бовуар був упевнений, що відчуває полум’я за спиною. Він обернувся, щоб подивився назад, але побачив лише темряву. Це не надто його заспокоїло. Будь ласка, просто вийдімо звідси! Навіть якщо весь другий поверх у вогні, це краще, ніж бути похованим на сходах!
Ґамаш уперся плечем у люк і штовхнув.
Нічого.
Він штовхнув ще раз, сильніше. Люк не піддавався.
Бовуар озирнувся туди, де вони щойно були. З-під дверей знизу просочувався дим. А люк наверху був замкнений.
— Дайте-но я! — Він спробував пробратися повз Ґамаша, та марно — там навіть шпаринки не залишилося. — Візьміть сокиру, — сказав він, підіймаючи голос. Бовуар відчував, що його шкіра починає свербіти, а дихання забивається. Голова стала легкою, і йому здалося, що він ось-ось знепритомніє. — Нам потрібно забиратися звідси. — Він почав бити кулаком по стінах. Сходи схопили його за горло і душили. Він ледве дихав. Він був у пастці.
— Жане Ґі! — гукнув Ґамаш. Щокою він притиснувся до стелі, а корпусом чавив на люк. Він не міг просунитися вперед і не міг повернутися назад, щоб заспокоїти Жана Ґі, який панікував.
— Сильніше, штовхайте сильніше! — кричав Бовуар. У нього починалася істерика. — Боже! Сюди йде дим!
Ґамаш відчував, як Бовуар притискається до нього всім тілом, намагаючись утекти подалі від диму і полум’я.
Бовуар був упевнений, що вони тут і загинуть. Стіни стискалися. Темні та вузькі, вони сковували і душили його.
— Жане Ґі! — крикнув Ґамаш. — Припини!
— Вона того не варта! Заради бога, ходімо! — волав Бовуар і смикав Ґамаша за руку, тягнучи назад у темряву. — Вона того не варта! Нам треба забиратися звідси!
— Припини! — наказав Ґамаш. Він обернувся, наскільки це дозволяв тісний лаз. Ліхтарик Бовуара вдарив його по очах і засліпив. — Послухай мене! Ти мене чуєш? — гаркнув він. Шалене смикання послабилося. Сходи наповнювалися димом. Ґамаш розумів, що часу лишилося обмаль. Він напружив зір, намагаючись за променем світла розгледіти обличчя.
— Кого ти любиш, Жане Гі?
Бовуар подумав, що в нього, мабуть, галюцинації. Боже мій, невже шеф збирався цитувати вірші? Йому не хотілося, щоб перед смертю в його вухах дзвеніли нудотні рядки Рут Зардо.
— Що?
— Подумай про когось, кого ти любиш. — Голос шефа був рівним і наполегливим.
«Я люблю вас», — не вагаючись мовив сам до себе Бовуар. Потім він згадав про дружину, про матір. Але спочатку був Арман Ґамаш.
— Уяви, що ми тут, аби врятувати їх. — Це була не пропозиція, це був наказ.
Бовуар уявив Ґамаша в пастці в цьому охопленому пожежею будинку. Поранений, старший інспектор кликав його на ім’я. І раптом вузькі сходи здалися Жану Ґі не такими й вузькими, а темрява не такою загрозливою.
Рейн-Марі. Ґамаш постійно повторював подумки ім’я дружини відтоді, як зрозумів, що має увійти до самого пекла. Не заради агентки Іветт Ніколь. Не заради Сола Петрова. А заради Рейн-Марі. Ідея її порятунку стерла всі думки про особисту безпеку. Ніякого страху не існувало й не могло існувати. Мало значення лише одне — знайти її. Ніколь стала Рейн-Марі, а жах перетворився на відвагу.
Він штовхав люк знову й знову.
Обоє вже почали кашляти.
— Зрушилося! — крикнув він Бовуару і подвоїв свої зусилля.
Ґамаш зрозумів, що швидше за все хтось заблокував люк меблями. Судячи з усього, це був холодильник.
Старший інспектор на мить відступив на назад, щоб зібратися із силами. Мовчки подивився на двері люка. Потім заплющив очі. Розплющив і з силою штовхнув двері. Вони відчинилися якраз настільки, щоб у щілину можна було просунути сокиру. Використавши її як важіль, Ґамаш прочинив двері люка. Його одразу накрила хмара диму, очі нічого не бачили.
Уткнувши обличчя в плече, він намагався дихати крізь одяг. Він почув, як щось важке впало на підлогу. Двері розчахнулися.
— Ніколь! — закричав він, набравши повні легені диму, і закашлявся. Він майже нічого не міг розгледіти, але, посвітивши ліхтариком, зрозумів, шо він у невеликій спальні. Поруч із люком лежав перекинутий комод. Бовуар видерся слідом за ним. Дим був густішим, ніж на сходах. Часу майже не залишалося.
Бовуар чув, як вогонь наближається і відчував його тепло. Крижаний холод усередині миттєво змінився на пекельний жар — саме таким кінцем погрожувала йому в дитинстві
— Ніколь! Петров! — гукали обидва чоловіки.
