Вони прислухалися, а потім вийшли в коридор і побачили, звідки йшло пекло. Стіна вогню то лизала стелю, то стискалася, ніби вдихаючи повітря. Пригнувшись і тримаючись подалі від полум’я, Ґамаш швидко проминув коридор і увійшов у сусідню кімнату, перечепившись через щось на порозі.
— Я тут! — Ніколь підвелася на коліна і впала на Ґамаша. — Дякую, дякую! — Здавалося, вона намагається заповзти йому під шкіру. — Я варта цього. Справді варта. Пробачте мені. — Вона вчепилася в нього, наче потопельниця.
— Де Петров? Ви мене чуєте? Де Петров?
Вона похитала головою.
— Гаразд. Візьміть це. — Він простягнув їй свій ліхтар. — Бовуаре, ти попереду.
Бовуар розвернувся, і всі троє, пригнувшись, побігли назад коридором, назустріч полум’ю та диму. Зазирнувши до невеликої спальні, Бовуар ледь не провалився у відчинений люк. І одразу відчув неймовірний жар. Він спрямував ліхтар на сходи і побачив там клуби диму та полум’я.
— Туди не можна! — крикнув він. Ревіння було вже близько. Майже біля них. Ґамаш підійшов до вікна і розбив його ліктем.
— Он вони! — почув він крик Рут. — Нагорі. Несіть драбини!
За мить у вікні з’явилося обличчя Біллі Вільямса. Невдовзі всі троє, похитуючись, відходили від будівлі. Старший інспектор обернувся й побачив, як обвалилася будівля. У небо здійнявся стовп яскраво-помаранчевих іскор і диму, а слідом за ним злетіла душа Сола Петрова.
Наступного ранку вони прокинулися пізно. День був чарівним. Мороз ущух, падав рясний сніг, товстим шаром засипаючи машини, будинки та людей, які неквапливо займалися своїми справами. Зі свого номера Ґамаш побачив, як Пітер Морров насипав насіння в годівничку для птахів. Щойно чоловік відійшов, до годівниці злетілися чорноголові синички та блакитні сойки, а за ними примчали голодні білки та бурундуки. Біллі Вільямс розчищав ковзанку, утім, радше заради чистого сумління — позаду нього знову росли кучугури снігу. Емілі Лонґпре вигулювала Анрі. Дуже повільно. Здавалося, цього дня всі рухалися впівсили. «Дивно, — подумав Ґамаш, приймаючи душ і вдягаючи свої вельветові штани, водолазку і теплий пуловер, — село здається більш пригніченим через смерть невідомого фотографа, аніж через смерть Сісі».
Була десята ранку. До готелю вони повернулися о шостій тридцять. Ґамаш довго лежав у гарячій ванні, намагаючись ні про що не думати. Але одна фраза не давала йому спокою.
«Я того варта, справді варта! — казала Ніколь, захлинаючись плачем і хапаючись за нього. — Я того варта».
Ґамаш не розумів чому, але це змусило його замислитися.
Жан Ґі Бовуар швидко прийняв душ і, збуджений, пішов спати. Він почувався так, ніби щойно переміг у змаганні з тріатлону. Він замислився, чи почувалися коли-небудь так само гравці у керлінг. Фізично він був на межі. Змерзлий, знесилений. Але морально на підйомі. Вони втратили Петрова, але зайшли в будівлю, яка палала, і врятували Ніколь.
Рут Зардо прийняла ванну й попрямувала на кухню. Сидячи за пластиковим столом, вона попивала віскі й писала вірші:
Іветт Ніколь одразу пішла спати, брудна, смердюча, виснажена, проте з якимось новим відчуттям. Вона лежала в ліжку, безпечному й теплому.
Ґамаш урятував її. У буквальному сенсі. З вогню. Вона була не просто жива, вона була дуже щаслива. Нарешті хтось подбав про неї. І не хто-небудь, а старший інспектор.
Може, нарешті в неї є надія?
Ця думка зігріла й заколисала її, огорнуту обіцянкою приналежності, обіцянкою нарешті зайняти місце у вітальні. Вона розповіла Ґамашеві про дядька Сола.
— Навіщо ви туди пішли? — запитав він, коли вони грілися в автобусі, а старші волонтери роздавали бутерброди та гарячі напої.
— Щоб урятувати його, — відповіла вона, відчуваючи, як тоне в його очах, як їй хочеться скрутитися калачиком у нього на руках. Не як коханій, а як дитині. Яку люблять і захищають. Він урятував її. Заради неї він пройшов крізь вогонь. А тепер він запропонував їй те, чого вона прагнула все своє життя. Відчуття належності до спільноти. Він би не врятував її, якби вона була йому байдужа. — Ви сказали, що там фотограф. Я хотіла його врятувати.
Ґамаш відсьорбнув кави і продовжував дивитися на неї. Він дочекався, поки навколо нікого не залишилося, і стишив голос.
— Усе гаразд, Іветт. Ви можете мені все розповісти.
І вона розповіла. Він уважно слухав, жодного разу не перебив, не засміявся і навіть не усміхнувся. Часом його очі, здавалося, сповнювалися співчуттям.
